Історія моєї січкарні

Сторінка 2 з 3

Франко Іван

Забрав я тото все на віз; подріб’є склав у рептюх, а підставник обложив соломою, накрив веретою, — стоїть тото, розчепірхане, акурат так, як коли би чоловік лежав на возі та коліна догори задер. Зладився я, їду. "Слава тобі господи, — гадаю собі, — що до свого села аж на ніч приїду, чей-таки аж до хати заїду, аби ніхто мене не бачив". Їду я, їду, минаю село за селом та все потерпаю, що от-от лучиться який знайомий та й запитає, що везу. Вже й сам не знаю, що се мені тоді сталося і чого я так боявся, немов що крадене везу. Таке вже у нас: загулюкають люди чоловіка, осміють за те, чого й самі не розуміють, так що потому чоловік і рад би щось доброго зробити, та унімаєся, боїся людей, немов се він не знати яке лихо задумав.

От уже я наблизився до свого села. Смерклося. Я ще перед коршмою за селом постояв троха, щоб і зовсім стемнілося, а тоді їду. Та ба, на моє лихо, ледве я до села, аж тут бух, місяць сходить собі повний, круглолиций, як коли би ніде нічого. Видите мене, я не ось такий, щоб за що-будь розгніватися, але той місяць тоді троха мене до лютості не привів, мало я йому, бідному, в батька-матір не закляв. А я, правду кажучи, й зовсім його не сподівався! А ту так вам ясно зробилося по селі, як удень! На моїм возі вже здалека видно щось, гей гренджоли зведене, а що віз наскочить на камінь, то воно на всі боки хитаєся та дзоркає. А ту іще пси — в нашім селі що хата, то пес — почувши, що хтось їде, гурмою вилетіли на дорогу, уїдають так, що аж землю під собою гризуть, проводжають мене з музикою! Але богу дякувати, що вже чоловіка ніякого нема на вулиці, не буде питати, що везу.

Ба, яка уже лиха доля на тебе завізьмеся, то й конем її не об’їдеш. Приїжджаю просто церкви, дивлюся, стоїть хтось серед дороги, дивиться. "Тьфу, осина тобі, маро! — погадав я собі. — Прокляті псища збудили вартівника, зараз зачне питати". Та й бо й є! Скоро ми порівнялися, а він до мене:

— Чи то ви, нанашку?

Я зараз по голосі пізнав, що то дурний Савка, мого сусіда син. Ну, знайшли кого на варту вислати, та такого тумана вісімнадцятого.

— Адже ж я, — кажу.

— А відки ви їдете так пізно, що аж псів побудили?

— Велика шкода, — кажу, — бо пси й тебе, бідного, збудили.

— Ба, та певно! А мені акурат зачало снитися, що злодії церков обкрадають. Схапуюся, аж то ви! Та відки їдете?

Що дурневі казати? Або він буде знати, що й як?

— Із Грайгори, — кажу.

— А що ту везете таке красне?

— Е, не питай, — кажу я, ніби заляканий. Вже й озлився, що він стоїть, як паль, та мене випитує.

— Та скажіть! Я, бігме ж то, ну, нікому не скажу.

— А не скажеш?

— Скари ж то мя, господи, що не скажу.

— Ну, — кажу я обзираючись та шепотом. — Я забив жида з грішми та везу його додому закопати під вуглом.

— Йой! — скрикнув наляканий Савка. — А то нащо?

— На щастя, дурний Савко, аби дома все гроші велися.

З тим я й поїхав, а вже кмітую, що мій Савка аж горить з нетерплячки й цікавості. "Ну, — гадаю собі, — закпив я з нього!" Але гляджу позад себе, а мій Савка біжить попід плоти, вслід за мною. Ну, біжить, та най біжить. А до моєї хати вже недалеко; заїхав я, отворив лісу на вигін, відтак отворив стодолу, заїхав на тік, випряг коні, а віз таки лишаю на тоці. Зирнув, аж мій Савка дриголить під лісою та пасе оком, що я буду робити. А я нічого, немов і не бачу його. Поставив коні, поприпинав, дав їсти та й сам до хати.

Повечеряв я, ляг спати і гадки не маю. На другий день схопився я досвіта та до стодоли, до скриньки. Ще й хлопця взяв із собою. Зараз ми, круть не верть, що до чого пасує, прикладаємо, трібуємо… Богу дякувати, все нам як з маслом іде! За півгодинки і зложили, і потрібували — ріже так, що ану. Я мов на світ народився; прецінь не дармо гроші видав! А хлопець аж у руки плеще, налюбуватися не може машиною. За мінуточку ми цілий приколоток соломи для стрібунку порізали, віз викотили та й до хати. Благодать!

Іно ми сіли снідати, аж тут пес заголосив. Визираю вікном — го-го-го! І війт, і присяжний, і писар, і з п’ять хлопа з палицями. Як то кажуть: "І дід, і баба, і ціла громада". Та й то не йдуть до хати, а стали коло одного вугла, шпортають, штуркають, шнипорять…"Що за притока?— гадаю собі. — Що таке людям сталося?" Хочу вийти з хати — а ба, з-за дверей чую голос десятника: "Не вольно! Сидіть у хаті!" Що за лихо?.. Сиджу я. Обійшли вони хату на всі чотири роги, обталапалися по коліна, далі пішли під шопу, довкола шпихліра, довкола стодоли… Я в голову заходжу: що за нещастя? Чи подуріли люди, чи, може, розбій який? Аж ось вони входять до хати.

— Десятники! — каже війт, не вітаючись, ні здоровкаючись. — Станьте коло нього! Якби втік, то ваша відповідь на тім!

Я став, очі витріщив, а тут десятники, як апостоли які, коло мене.

— Пане війте, — кажу я, — що се має значитися?

— Гм, гм! — пробуркотів війт, сідаючи на ослоні і штуркаючи паличкою о землю. — То вже в тім моя голова. Ви маєте мовчати і відповідати.

— Мовчати і відповідати? — дивувався я. — Ба, та як же я відповім, як буду мовчати?

— Гм, гм! — пробуркотів знов війт. — А скажіть ви нам насамперед, як ви називаєтеся?

— Я? Або ви хіба не знаєте? Чи то я який чужосільний, чи що?

— Зараз мені відповідати! Хто ту старший у селі, я чи ви?

— Я ту у своїй хаті найстарший! — скрикнув я, олютившись. — Що се за розбій такий? Я нікому нічого не винен, а ту мене нападають! Пане війте, я на вас скаргу подам!

— Хе, хе, хе! — сміявся війт. — А дивіть, як ставиться! Нікому нічого не винен! Ну, ну, дай-то боже! Зараз будемо видіти. А скажи-но ти мені, невинний чоловіче, де ти того забитого жида подів, що ти його вчора поночі віз?

Мені нараз мов луда з очей спала. Як не зарегочуся, як не зайдуся сміхом, то гунцвот не моє ім’я, коли я так реготався від уродження свого. Троха, кажу вам, на землю не покотився зо сміху.

Війт став як тото теля, що о нові ворота вдариться. Але далі знов визвірився на мене.

— Куме, я тобі по добру кажу, не смійся, признайся до всього, то вже я вставлюся за тобою, аби тебе високий суд не повісив, аби тобі життя дарував. Не відпирайся, коли не хочеш на шибениці ногами перебирати.