Якось узимку, коли Джіс-Ук була ще молода дівчина, в життя її увійшов Нійл Бонер. Увійшов він у її життя, так само, як і прибув до цієї країни, не з власної волі. Справді, він проти свого бажання приїхав на Північ. Поки його батько стриг купони та викохував троянди, а мати захоплювалася світським життям, він ступив на слизьку стежку. З натури він не був зіпсутий, але людина, яка має що їсти, а нічого не робить, мусить витрачати кудись надлишок енергії, і Нійл Бонер був саме така людина. Він так завзято витрачав свою енергію, що, коли виявилися неминучі наслідки, його батько, Нійл Бонер-старший, виліз із своїх троянд і злякано втупився очима в сина. Тоді поспішив до приятеля й однодумця, з яким звик радитися про купони й троянди, і вони вдвох вирішили долю молодого Нійла Бонера. Хлопець мусить поїхати десь далеко і спокутувати свої пустощі, щоб стати таким самим порядним громадянином, як і вони.
Ту постанову легко було виконати: молодий Нійл трохи каявся й дуже соромився, а обидва приятелі мали чималі паї в Компанії Тихоокеанського узбережжя. Компанії цій належали цілі флотилії річкових та морських суден, до того ж вона прибрала до рук сотні тисяч квадратових миль суходолу, що його на географічних картах позначено білими плямами. Отож ця компанія послала Нійла Бонера-молодшого на Північ, саме на ті позначені білим місця, щоб він там попрацював і навчився бути гідним свого батька. "П'ять років простого життя, близько до природи та далеко від спокус зроблять з нього людину", — сказав Нійл Бонер-старший і знов заліз у свої троянди. Молодий Нійл, зціпивши зуби, виставив уперед підборіддя і взявся до роботи. Він виконував свої обов'язки добре й зажив хвали свого начальства. Роботи він не любив, але вона єдина могла врятувати його від божевілля.
Перший рік свого життя на Півночі він хотів умерти. Другий рік проклинав бога. Третій рік він то кликав смерть, то проклинав бога і, тяжко знервований, посварився з людиною, що обіймала вищу посаду. В суперечці він переміг, але останнє слово сказала людина з вищої посади, і те слово послало Нійла Бонера в таку глушину, що порівняно з нею попереднє місце видавалося раєм. Проте він не нарікав, бо Північ устигла зробити з нього людину.
На позначених білим місцях на карті то тут, то там трапляються маленькі кружальця, немов літера "О". Збоку біля таких кружалець стоїть назва, приміром: "Форт Гамільтон", "Пост Янана", "Двадцята Миля", і через це може видатися, що біла просторінь рясно усіяна селами та містами. Але насправді це не так. "Двадцята Миля", схожа на решту факторій, — то лише рублена хата, така завбільшки, як звичайна крамниця з кімнатами до винайму нагорі. За хатою в дворі видно повітку на високих палях та ще одну чи дві комори. Двір не огороджено, і сягає він аж до обрію і навіть далі, в незнану просторінь. Інших будівель не побачите, хіба тояти отаборяться часом на зимівлю за милю чи дві нижче коло Юкону. Отака Двадцята Миля, один із численних паростків Компанії Тихоокеанського узбережжя. Тут агент компанії з своїм помічником вимінюють в індіян крам на хутра та продають випадковим мандрівникам харч за золотий пісок. Тут також агент та його помічник усю довгу зиму палко прагнуть весни, а коли нарешті надходить весна, проклинаючи все на світі, перебираються на дах, поки Юкон вимиває все приміщення. І от сюди, четвертого року своєї праці на Півночі, дістався Нійл Бонер.
Він не позбавляв посади свого попередника — людина, яка виконувала досі обов'язки агента, вкоротила собі віку "через суворі умовини життя", як сказав його помічник, що залишився тут. Правда, біля тоятських вогнищ ходили інші чутки. Помічник був згорблений чолов'яга із запалими грудьми й запалими щоками, ледь прикритими ріденькою бородою. Він страшенно кашляв, немов легені йому з'їдали сухоти, а очі його горіли божевільним гарячковим огнем, властивим сухотникам в останній стадії. Звався він Пентлі, Амос Пентлі. Бонер не вподобав його, хоч і почував жаль до безпорадної самотньої людини. Вони не заприятелювали, ці двоє, дарма що більше, ніж хто, мали б жити в злагоді перед лицем холоду, мовчання й темряви довгої зими.
Кінець кінцем Бонер вирішив, що Амос якийсь причинний, і дав йому спокій, справляючи сам усю роботу, опріч куховарства. Проте Амос і далі скоса поглядав на нього й не ховав зненависті. Від цього Бонерові було дуже важко: адже приязна усмішка, бадьоре слово й співчутливий погляд набагато б полегшили їхнє спільне тяжке життя. Зима лише почалась, а Нійл уже збагнув, що з таким помічником його попередник мав досить причин укоротити собі віку.
Дуже тоскно було на Двадцятій Милі. Навкруги, аж до самого обрію, простягалася похмура пустка. Сніг, чи радше паморозь, огорнув холодною кереєю землю, скувавши все мовчанням смерті. Година стояла ясна й холодна, термометр уперто показував від сорока до п'ятдесяти градусів під нулем. А тоді зайшла відміна. Потроху в повітря здіймалася волога, що скупчилася в олив'яні безформні хмари. Зробилося зовсім тепло, термометр підскочив до мінус двадцяти. З неба почали падати тверді замерзлі кристали, що рипіли під ногами, немов цукор або сипкий пісок. Потім вигодинювалось і холоднішало, а коли збиралося стільки вологи, що вона, мов ковдрою, вкривала землю — знову теплішало. І це було все. Нічого не ставалося більше. Не було хуртовин, не вирувала вода, не лускали дерева в лісі. Нічого, лиш випадав сніг, а опісля небо ясніло й насідав мороз. Можливо, найзначнішим явищем за всі ті нудні тижні було те, що температура підскочила до нечуваної висоти — п'ятнадцять градусів під нулем. Потім, щоб урівноважити це, вдарили такі морози, що живе срібло замерзло, а спиртовий термометр два тижні показував понад сімдесят під нулем, а тоді тріснув, і важко вже було сказати, який після того стояв мороз. Далі — регулярно до нудоти — ночі почали довшати, аж поки день давав про себе знати лиш коротким відблиском світла в суцільній темряві.
Нійл Бонер був товариська людина. Навіть колишні його божевільні витівки, за які він одбував кару, викликані були надмірною товариськістю, і ось четвертого року свого вигнання він опинився в товаристві — саме це слово видається тут пародією — відлюдної мовчазної істоти, що в її похмурих очах завжди палала незрозуміла глибока зненависть до нього. Бонер, котрому приязна розмова не менш була потрібна, як повітря всьому живому, тинявся, немов примара, з мукою споминаючи колишнє веселе життя. Удень обличчя йому було суворе, а вуста міцно стулені, але вночі він кидався в постелі, ламав руки й голосно плакав, наче мала дитина. Часто він згадував оту особу, що обіймала вищу від нього посаду, й проклинав її цілісінькими годинами. Проклинав і бога. Але бог знає все і в серці своїм не має гніву до смертного, який проклинає його на Алясці.