Одного разу вона перебирала пальцями чорну щенюкову губу й приказувала:
– Брунь… брунь… брунь!..
Їй подобались ці воркотливі звуки й з дитячою сміливістю вона оформила їх на слово – Брунька. Потім вона віддала його рябому, і відтоді щенюк став прозиватися рябим Брунькою.
II
Незабаром прийшла весна. Сніг почав танути й у садок прилетіла синиця. Сонце стало показуватись надовше й пригрівало дашок будки. Ночами схоплювався невеликий морозець, але на ранок він здавав, поступаючись перед косим, теплим промінням. У дворі засіріли каламутні калюжі. Час від часу по небу пролітали вервечки гусей і розривали пообідну тишу пронизливим ґерґотанням.
Починався квітень.
Брунька давно вже окріп і вільно ходив по всьому двору. Він не без підстав думав тепер, що життя повне радости й, ширяючи по закутках, вишукував чогось нового, ще незнайомого й цікавого. Інколи це нове глибоко його вражало; але лякливості перших днів його життя вже не було. Навпаки, нова зустріч, нове відкриття надавало йому бадьорості й множило енергію. Зустрівшись перший раз із сонцем, він не втік, як то він зробив би ще кілька днів тому, а лишився на місці, поклавши собі ближче обізнатися з великим жовтожарим покотилом, і коли є у нього вуха, то неодмінно поскубати їх, погратися з ними. І хоч воно сліпило йому очи, але він терпляче чекав, коли воно почне рухатись. Але сонце, здавалось, заснуло, чи може загрозливо притаїлось, чекаючи й собі на слушний час, щоб напасти на Бруньку. Тоді він розгнівавсь і скочив на ноги. У цю хвилину йому щось підкотилось до горла, і він гавкнув. Голос його був подібний до голосу спасівського півника, але Брунька не зважав на те й дуже зрадів, бо він давно вже намагався за прикладом матері викидати з рота ляскливі звуки. Це був перший прояв його мужності, і він забув сонце.
З того часу він став широко користати з нової йому властивості. Того ж дня в теслин двір зайшов чужий пес. Він уважно обнюхав ворота й сів поодаль будки. Брунька підбіг до нього й, заглядаючи йому в очи, почав гавкати. Цим він хотів злякати пса й прогнати його з двору, як то часто робила мати з усіма чужими собаками. Але пес приплющив очи й не звертав ніякої уваги на Бруньчине цвірінькання. Тоді замовк і, обійшовши пса ззаду, почав гратися з його хвостом. Але пес був гордий з природи і не схотів віддати свого хвоста на посміх і поталу рябому блазнюкові. Він швидко обернувся назад і, клацнувши зубами, вхопив Бруньку за поперек. Той заскавчав від остраху й болю й кинувся тікати. На його щастя підоспіла сіра, що десь блукала на городі, і сама вже взялася за чужого пса.
І того ще дня Брунька довідався, що радість чергується з болем і печаллю. Йому щеміла шкіра від псових зубів і цей біль він ув’язував собі з молодечим гавканням. Хто знає, чи підійшов би він до того пса, якби не лескіт у горлі, не бажання похвалитися своїми достатками. Нині ж болить йому ввесь поперек, і вся радість, що годину тому тремтіла в кожній його лапі, кудись поділася. Як на те ще сіра не звертає на нього ніякої уваги. Чи може вона не помітила його болю, чи гнівається на нього за неслухняність. Однаково йому сумно й болісно!
Він поліз у будку й розчарований заснув кріпким сном.
І лиш під вечір до нього прийшла Христя, теслина дочка, й втішила його журбу. Він дуже любив її й охоче підставив її пестливим рукам свою зранену спину. Радість йому повернулася і, безжурний, він знову гавкнув спасівським півником.
Якось ганяючись за гускою, він вийшов з двору. Теслина обора стояла край міста, де протікала річка. Злякана гуска спустилася з крутого берега й кинулася до води шукати порятунку. Крига на річці вже зійшла і лиш береги по нічній наморозі вкрилися на кілька метрів зеленою блискучою плівкою. Брунька не зважив на крутий берег і впав з розгону, покалічивши собі писок. Але в запалі він не звернув на це уваги й побіг слідом за гускою по тонкій кризі. Та раптом крига провалилася, й він упав у воду. Спочатку йому здалося, що він знову попав у зуби чужого пса; потім він занурився ще глибше у воду, і замість повітря дістав у ніздрі холодної крижаної рідини. Інстинктивно орудуючи лапами, він дістався поверхні й, нарешті, прибившись берега, побіг таким погоном, що й незчувся, як опинився біля своїх воріт. Лиш тут він зупинився на хвилину й, прищуливши вуха, крадькома глянув у бік річки. Йому здалося, що звідтіль і досі сваряться мінні чорні руки, що тягли його на дно, і він закаявся на все життя близько підступати до води.
В середині літа, як узялася спека, сіра частіше й частіше стала відлучатися з двору, лишаючи Бруньку самого на цілий день, а інколи й на ніч. Щоправда, вона шукала собі холодок і їжу, бо харчі в теслиному дворі були неабиякі добрі, та правда й те, що її ставлення до Бруньки різко змінилося. Він був уже байдужий їй, а інколи вона вбачала в ньому навіть свого ворога, що зазіхає на її частку страви. Ще вчора тільки вона покусала його за спробу виловити в черепкові шматочок м’яса, що в свій час вона сама б його поклала в Бруньчин рот. Проте, ця холодність з боку матери мало обходила Бруньку. За її допомогою він навчився їсти, ходити, пізнав світа і вбився в силу, і подальші її турботи й втручання в його життя були б йому на заваді. Він хотів бути вільним і незалежним, і сіра добре робила, не надолужуючи більше материною любов’ю.
Він також навчився від неї, як стерегти теслину обору, і, коли не було сірої, добре справлявся з цією службою. До всякого, хто не належав до теслиної родини, хто не жив у його дворі, Брунька був злий і грізно наїжачений. Це був наслідок його прихильносте до Мокія, любові до Христі, свого двору і войовничий прадавній інстинкт нападати й захищатися від усякого чужинця, що наближається до його житла.
Ростячи й матеріючи, він став пожадливим на харч. Того, що перепадало з теслиних черепків, було мало, і він почав полювати ще на випадкову поживу. Інколи йому щастило потрапити десь необгризеного маслака; тоді він приносив його в двері і ховав за повіткою, щоб поласувати потім, як буде дозвілля. А інколи він робив запаси й з пайки сірої. Для цього він відкликав її від черепка полохливим гавканням і, коли та відходила, він хапав шматки розмоченого цвілого хліба й ніс їх у схованку.