До таких помилок належить і те, що члени Центральної Ради не розуміли значення широкого церковного руху, який розгорнувся в той час у Наддніпрянській Україні. Майже всі українські єпархії, за винятком Харківської, яку очолював виразно проросійський діяч єпископ Антоній Храповицький, підтримали Центральну Раду і національно–визвольний рух, створюючи свої організації. Та українські політичні діячі — соціалісти — вважали зайвим звертати увагу на церкву. Вони ж бо сповідували атеїзм, не усвідомлюючи авторитету церкви в народі. Через те церква не входила до складу Центральної Ради, її ображали неувагою, а пропозиції з її боку про співробітництво з погордою відхиляли.
Ясна річ, Тимчасовий уряд робив усе для знищення українського уряду. Центральна Рада хоч і збагнула цю ситуацію, однак розпочала дискусію: приймати чи не приймати брутальну вимогу тимчасових, і… вирішено було прийняти її, щоб, не дай Боже, не посваритися з нахабним сусідом.
Поведінку Центральної Ради можна було, проте, пояснити її хистким становищем. Справа в тому, що фактично влада українського уряду не сягала далеко в провінцію. Провінція залишалась чужою Генеральному секретаріатові. Армія йому не підпорядковувалася та й сама влада не визнавала армії. По Україні проходили ватаги дезертирів з гвинтівками, кулеметами, а часом і з гарматами. Ці ватаги руйнували і грабували все на своєму шляху. На фронті вели агітацію більшовицькі посланці, і під їхнім впливом фронт розпадався — цілі частини російської армії залишали свої позиції і поверталися назад через Україну. Навала відступаючих чинила не лише грабежі і руйнування, а й жахливі єврейські та українські погроми, як це було, наприклад, у Калуші. Дезертири арештували навіть командувача російської армії генерала Корнілова, який намагався припинити дезертирство. Те ж саме сталося і з рядом вищих офіцерів.
У цей момент загальної руїни Центральна Рада могла взяти владу в свої руки. Але не наважилась. Тодішні молоді політики уміли добре мітингувати, складати ліричні маніфести й універсали, виголошувати промови, сваритися, а до розуміння необхідності копіткої державницької праці так і не доросли. А державницька діяльність — це рішучість і відвага, це громадянська мужність, виваженість і тверезий розрахунок, і, найважливіше — безперервна непомітна і виснажлива праця серед мас. Щоправда, Центральна Рада видала відозву до українського народу, в якій закликала його до порядку. Але як саме наводити цей порядок, вона, ясна річ, не знала й сама.
А народ сам шукав виходу. Ще в березні 1917 р. стихійно стали виникати серед селян Київщини загони так званого вільного козацтва. Ідею цю подав і почав утілювати в життя селянин Смоктій із села Гусакове, Звенигородського повіту. Ці загони охороняли господарство і життя селян від знищення дезертирами. Козацький рух дуже швидко охопив сусідні повіти й губернії, і вже у квітні 1917 р. у Києві відбувся перший з’їзд вільного козацтва. Кошовим отаманом на ньому було обрано селянина Семена Гризла. Протягом літа 1917 року кількість вільних козаків зросла до багатьох тисяч. Було утворено чимало кошів — імені гетьмана Сагайдачного, Семена Палія та інших козацьких полководців. У глибині народної свідомості прокинулась історична пам’ять віків. Селяни ставали знову козаками і рвались до волі.
У жовтні 1917 р. в Чигирині відбувся наступний з’їзд вільного козацтва Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини й Кубані, який обрав Генеральну раду з 12 осіб, а також почесного отамана всього козацтва — генерала Павла
Скоропадського. Вільне козацтво було єдиною військовою силою, яку Центральна Рада визнала і на яку згодом покладала свої надії в найкритичніші періоди правління.
Втім, коли через два тижні, 2 листопада, у Києві зібрався третій Військовий з’їзд, на який прибуло 965 делегатів, то, виступаючи перед ними, генеральний секретар М. Ковалевський знову заспівав стару пісню: "… трудовому народові не потрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі й волі не дадуть…"
І цього ж дня на відкритті у Києві козацького з’їзду російських формувань, що перебували на фронтах, інший генеральний секретар, О. Шульгин, також повторив стару тезу українських соціалістів: "Україна не домагається самостійності. Ми йдемо по дорозі з вами". Порівняймо ці слова зі словами ватажка російських козаків, який тут же заявив, що "козаки–державники — вірні сини Росії".
Третій військовий з’їзд, який тривав від 2 по 13 листопада 1917 р. в цирку по вул. Миколаївській, ухвалив рішення про підтримку Центральної Ради і скликання Українських Установчих зборів, що мали встановити Українську демократичну республіку та провести соціальні перетворення. Це був час, коли в Петрограді відбувся більшовицький переворот, коли був заарештований Тимчасовий уряд на чолі з Керенським і коли при владі став Совєт народних комісарів (Совнарком) на чолі з енергійним більшовицьким лідером В. І. Леніним.
З’їзд рішуче вимагав від Центральної Ради взяти владу до своїх рук у всій Україні й усунути урядовців Тимчасового уряду й російське командування Київським військовим округом, котре стояло на позиціях підтримки російського владарювання і Тимчасового уряду в Україні, якого вже в самій Росії не було, та розпочати формування української армії й флоту.
Маючи таку підтримку, Центральна Рада утворює Комітет оборони революції в Україні. Він звертається з відозвою "До громадян України про проведення мобілізації сил".
За новим стилем в ніч на 9 листопада 1917 р. у Києві розпочинається збройна боротьба між військами вже неіснуючого Тимчасового уряду — Київського військового округу — і прихильниками більшовицької влади. Сама Центральна Рада, не маючи достатньо військових формувань, спочатку зайняла позицію нейтралітету під час цієї боротьби. У триденних боях у Києві війська Київського військового округу та донські козаки і юнкери, котрі також підтримали вже повалений Тимчасовий уряд, були розгромлені повстанськими робітничими загонами, яким у вирішальний момент допомогла і Центральна Рада, і залишили Київ. Тоді Центральна Рада проголосила 20 листопада Третій універсал, який офіційно оголосив про утворення Української Народної Республіки — УНР, скасування приватної власності, націоналізацію поміщицьких та церковних маєтностей, контроль над виробництвом, 8–годинний робочий день, гарантії політичних і національних прав для всіх національностей. Крім того, цей універсал установлював, що УНР включає в себе, окрім 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської, Полтавської), дозволених Тимчасовим урядом, ще й Харківську, Катеринославську, Херсонську, частину Таврійської губернії; нагадувалось, що долю територій, населених українцями, — Воронезької, Холмської, Курської та інших губерній має вирішити через волевиявлення — референдум — саме населення. На 27 грудня 1917 р. було призначено Українські Установчі збори.