Сучасна Росія, яка називає себе демократичною, не хоче примиритись із існуванням політично стабільної української держави, що може провадити власну політику у своїх інтересах. Адже сильна, стабільна Україна спроможна змінити всю геополітичну ситуацію в Європі, особливо в східній її частині та в Причорномор’ї. Як і колись, так і тепер це вкрай невигідно імперськи налаштованим російським політикам, котрі поставили за мету відновити свою "ліберальну імперію" (за численними висловлюваннями одного із сучасних політичних лідерів Анатолія Чубайса). І відновлюють її через застосування своїх енергетичних ресурсів і свого капіталу, встановлюють свій контроль, як слушно стверджують усі зарубіжні та й вітчизняні об’єктивні аналітики, над інформаційним простором пострадянських республік. Особливо посилився цей процес в останні роки, коли стала явно здійснюватись нова геополітична доктрина російського уряду — відновити вплив Росії на всьому східноєвропейському просторі, не вдаючись до воєнних дій. Гаряче дихання "ліберальної імперії", яка прагне стати супердержавою, базується на теоретичних засадах, що вироблялись російськими ідеологами, передусім використовуючи фальшування історичних подій і фактів.
Тому російська преса переповнюється й донині негативними оцінками українських прагнень до зміцнення власної держави, використовує, як твердить сучасний російський історик О. Міллер, "иронический, а порой и издевательский тон", особливо, коли використовує слова "самостійність" чи "незалежність", створює негативний образ української політичної еліти і хвалиться: "… кто же, если не мы, прищемит хвост жовто–блакитной крысе" (Див.: Наше время. — 1992. — № 13–14).
Зараз існує чимало новітніх планів про розподіл і знищення української держави. Такі проекти створили В. Жириновський, К. Затулін, С. Караганов та інші російські політичні і державні діячі. Особливо плідно працює в цьому напрямку лідер лібералів В. Жириновський. Ще на початку 90–х він заявив: "Нам потрібна Росія в кордонах початку століття, чи хоча б в кордонах 1977 року. І ми її здобудемо без жодного пострілу". А для цього, за його планом, потрібно позбавити всі колишні радянські республіки, що стали суверенними державами, енергоресурсів. Головна мета — "відтворення великої держави, "імперії зразка 1900 року" .
Ці ж плани обґрунтовує ще один російський теоретик — О. Дугін — у своїй книжці про основи геополітики Росії, у якій він заявив, що "украинский вопрос", тобто незалежність України, "требует ответных мер, поскольку речь идет о нанесении России уже в настоящем стратегического удара, не реагировать на который "географическая ось истории" (тобто євразійська Росія. — Авт.) просто не имеет права". І далі: "Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов." І пропонує конкретно, як розчленувати Україну і знищити її державність.
Чимало схожих проектів подали російські політики і під час Керченської кризи 2003 року. Тоді екс–міністр закордонних справ А. Козирев прямолінійно заявив, що Росії потрібна не тільки Керченська протока, "а вся Україна".
Три століття денаціоналізації, після Переяславсько–Московської угоди 1654 року, проте, не зламали український народ. І це бачать сучасні ідеологи нової Росії. Тому вони тепер вдаються до нових методів — економічно–фінансового поглинення України. Про це відверто сказав один із представників російських промисловців А. Кох у програмі телебачення "Свобода слова" на НТВ, де були висловлені претензії Росії не лише до острова Тузла, а й до Криму, Херсона, Миколаєва, Одеси.
Ці політики відкрито заявили і про новий метод підпорядкування України російському владарюванню. Єдиний шлях, каже той самий А. Кох, це — "зкономическая зкспансия, зто фактическая скупка зтих земель, скупка зтой недвижимости, скупка зтих заводов, скупка инфраструктурьі и так далее, и так далее". І ця експансія набирає все більшого розмаху в нашій державі.
Її спинити може тільки розвиток національно–державницької свідомості, творення національно–політичної еліти та утвердження суверенітету власної держави. Історія не раз підтверджувала цю тезу. Ось чому такого величезного значення набуває питання відродження історичної пам’яті нашого народу та його державницької історії.
Історія української державності починається з Київської Русі. Чому ж така назва нашої першої держави — Русь, Руська земля?
Xто жив раніше на цій землі? Які народи? Які традиції залишили вони тут?
ЧАСТИНА ПЕРША
Київська Русь: початки української держави
Трипільці. Скіфи–сколоти
Найвидатнішою цивілізаційною спадщиною нашого народу із найдавніших часів була епоха трипільської культури, що належить до часу так званого мідного віку, або енеоліту. Це IV—ІІІ тисячоліття до н. е.
Xарактерною рисою населення, що жило на терені Балкано–Нижньодунайської території й захоплювало південно–східні регіони Прикарпаття і Подніпров’я, було осіле землеробство. Розкопки на Подніпров’ї поблизу селища Трипілля (на південь від Києва) показали високий рівень сталого землеробства порівняно з іншими європейськими регіонами, який характеризувався переходом від мотичного обробітку землі до орного землеробства.
Це населення займало, як на той час, досить великі простори, що зростали швидкими темпами.
Трипільська культура, яку вперше дослідив видатний археолог В. Xвойка, у часову тривалість — до 2 тис. років. Вона швидко поширювалась і на інші східні території, об’єднувала різні племена та їхні культури.
Важливими стабільними елементами її була система утворення поселень концентрованими групами, між якими розташовувались менш заселені простори. Очевидно, через виснаження оброблюваних полів ці землероби змушені були через певний період — 50–80 років — залишати освоєну місцевість і пересуватись далі. Трипільці займались і скотарством, причому це був свійський тип розведення худоби, так потрібної землеробам, а не приручення диких тварин.
Трипільське населення мало досить розвинені ремесла, зокрема гончарство та металообробку. Через їхні території проходили торгові шляхи.