Святополк, певно, знаючи про це, організував змову проти батька–князя. Довідавшись про неї, Володимир велів кинути Святополка у поруб (підземелля), викликав із далекого Ростова сина Бориса, а сам поселився у Видубицькому монастирі. Коли Борис наблизився до Києва, дорогу йому перетнули союзні Святополку орди печенігів. Борис зіткнувся з ними на річці Альті. Та в цей час князь Володимир, не залишивши ніякого розпорядження щодо престолу, помер. Це сталося 15 липня 1015 р.
Наближені до Святополка бояри звільнили його з поруба й проголосили князем. Дізнавшись про це, Борис відмовився йти на Київ, бо зрозумів: влада до престолу мала пролягти через кров його зведеного брата. Але цю його нерішучість використав Святополк: він таємно підіслав своїх людей у табір до Бориса, і ті його вбили. Далі Святополк так само позбувся і ще одного суперника, Гліба, також народженого царівною Анною, який прибув з дружиною на допомогу Борису, але й Гліб таємно був убитий. У боротьбу проти Святополка за київський стіл вступають інші сини Володимира. Кривава боротьба між братами продовжується до 1019 р., доки Святополка і його польських союзників не розгромив остаточно Ярослав, син Володимира від Рогніди полоцької, який княжив у Новгороді.
Ярослав Володимирович і завершив реформаторську діяльність свого великого батька, остаточно перетворивши Київську державу в могутню державу європейського середньовіччя.
Епоха Ярослава Мудрого.
Київська держава за Володимира Мономаха
Володимир залишив після себе міцно сформовану політичну структуру Київської держави, дещо розхитану громадянською війною після його смерті. На долю Ярослава Володимировича (1019–1054) випало відновити її та завершити реформи Володимира блискучою просвітницько–культурною надбудовою.
Ярослав передусім змушений був знову збирати докупи всі землі, які внаслідок децентралістичних зусиль племінної аристократії після смерті Володимира відпали від Києва. Він приєднав до своєї держави в 1022 р. Берестіє, в 1030 р. — Белз, в 1031 р.— червенські городи та ін. Крім того, в 1038 р. він ходив походом на ятвягів, в 1040 р.— на Литву, в 1041–1047 рр. — у Мазовецьку землю на допомогу Казимиру, який боровся за княжий стіл у Мазовецькому князівстві. Ярослав одружив із краківським князем свою сестру Добронігу, а згодом — свого старшого сина Ізяслава одружив із сестрою Казимира — Гертрудою.
Отже, першою європейською країною, з якою Ярослав встановлює тісні добросусідські державницькі стосунки, була польська держава — Краківське князівство.
У 1030 р. київський володар здійснив похід на землі чуді, внаслідок чого на Західній Двіні побудував місто Юр’їв, пізніший Дерпт (нині це місто Тарту в Естонії). Ярослав здійснив кілька походів у північно–східні землі, де жили племена в’ятичів і радимичів та чимало неслов’янських племен, і знову підпорядкував їх владі Києва. Цей київський державець успішно завершив боротьбу своїх попередників із печенігами. У 1036 р. під Києвом він розгромив величезне скопище печенізьких орд, після чого вони покинули Придніпровські степи й пішли на Дунай. На місці битви Ярослав заклав і побудував величезний храм — собор святої Софії.
Ярослав продовжував політику миру із Візантійською імперією. Проте в 1043 р. його син Володимир і новгородський посадник Вишата, син Остромира, очолили похід русів на Константинополь. Цей похід був невдалим. Візантійці–ромеї, або ж греки, розбили їх, взяли великий полон, частину бранців осліпили, у тому числі й воєводу Вишату. Деякі історики вважають, що причиною цього походу була спроба Ярослава в непевні для імперії часи захопити там престол, оскільки його жінка була родичкою імператора Костянтина, інші ж історики припускають, що цей похід був спричинений незгодами між Константинополем і Києвом на церковному ґрунті: Ярослав хотів поставити в Києві митрополитом не грека, а русина. Це означало б, що Київська Русь повністю відмежувалась би у церковних справах від Константинопольського патріархату і виявилась би повністю незалежною від Візантії. Імперія ж цього не хотіла. Наслідком походу було замирення і одруження одного з синів Ярослава — Всеволода — з візантійською принцесою з дому Мономахів. Таким чином, мир з Візантією був закріплений династичним шлюбом. І це був міцний мир, на довгі століття. Русь більше вже не воювала з імперією.
Однією з особливостей зовнішньої політики Ярослава було встановлення родинних стосунків із найбільшими володарями Європи. Тісні взаємини княжий київський дім встановив із Німеччиною, з Генріхом ІІІ. Вони підтримувалися великими посольствами в 1040 і 1043 рр., шлюбними зв’язками. Один із синів Ярослава — Святослав — був одружений із сестрою трірського єпископа Бурхгарда. А один із синів Ярослава, ім’я якого до нас не дійшло, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона. Ще один із Ярославичів був одружений із дочкою графа Штадтського — Одою.
Ярослав також підтримував тісні стосунки зі скандинавськими країнами. Відомо, що варязька дружина князева в ці часи набиралась у Швеції й Норвегії. У київських князівських палацах перебували в недобрі для себе часи вигнані з батьківщини норвезький король Олаф ІІ Святий і його син Магнус, який тут і виховувався. Сам Ярослав був одружений першим шлюбом з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою (Іриною). Старша дочка Ярослава — Єлизавета — стала дружиною норвезького короля Гаральда, який, щоб мати згоду князя на це одруження, зробився войовничим вікінгом. Він плавав зі своїми відважними воїнами у Середземному морі, робив блискавичні висадки на узбережжя та здобув славу непереможного витязя. До наших днів збереглася пісня вікінгів про подвиги цього князя і руську діву у золотій гривні — київську княжну.
Під час походу разом із Вільгельмом Завойовником до Англії Гаральд загинув у бою. Вдова Єлизавета згодом вийшла заміж за датського короля Свена Естрідсена.
Один із синів угорського короля Ласла Лисого, Андрій, був одружений із донькою Ярослава — Анастасією–Асмундою, що сприяло добрим сусідським стосункам між Київською та Угорською державами.
У такий же спосіб склалися доброзичливі зв’язки між Київською Руссю й далекою Францією. Дочка Ярослава Анна взяла шлюб із королем Франції Генріхом І у 1049 р. Ще за життя чоловіка вона брала участь в управлінні французькою державою, про що свідчать такі записи в деяких державних актах: "В присутності королеви Анни" або "За згодою моєї дружини". Цікаво, що на деяких державних документах того часу зберігся підпис королеви: "Анна реїна". А король замість свого імені ставив хрестик, бо був неграмотним. Анна листувалася з папами римськими — Миколаєм ІІ і Григорієм VII. Вона будувала церкви на взірець київської Софії, зокрема у містечку Санлісі, резиденції французьких королів; як подарувала королівському храму в Реймсі "Євангеліє", на котрому присягало багато французьких королів, сідаючи на трон. Назва Києва у західноєвропейських документах зустрічалась частіше, ніж назви міст ближчої Польщі.