Проте цей договір фіксував, що обидві сторони "визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів". І це — головне завоювання України — визнання непорушності її території. Але як свідчать пізніші події, можна визнавати непорушність території та одночасно зазіхати на привласнення собі найефективніших заводів і підприємств, що розташовані на цій території, уже іншим методом — методом економічного підпорядкування України через так звані борги.
Фіналом цих стосунків став багатостраждальний широкомасштабний договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (30 травня 1997 р.).
Тривале зволікання з його підписанням, численні консультації на різних рівнях, що супроводжувались анексіоністськими заявами декотрих московських політиків, свідчили, що українсько–російські стосунки залишаються першорядними у зовнішній політиці України. У цьому плані пригадуються слова першого всенародно обраного президента України Леоніда Кравчука, який на запитання кореспондентів, як він ставиться до Росії, відповів, що ставиться як до великого і непередбачуваного сусіда, наприклад, як людина, що спить зі слоном і думає, що буде, коли уві сні цей слон випадково покладе на нього свою ногу.
Нерівними були стосунки України із США. Тривалий час тогочасний президент Джордж Буш–старший, визнавши незалежність нашої держави 25 грудня 1991 р., все ще вбачав її майбутнє у складі "оновленого Союзу". Адже Україні дісталася третина світового ядерного арсеналу, і уряд Америки боявся розповзання цієї ядерної зброї з України. Визнавши незалежність України, цей уряд висунув ультимативну вимогу нашій державі — позбутися атомної зброї. Лише через півтора року цей уряд почав сприймати Україну не через призму ядерної зброї, а як на важливий геополітичний центр європейської безпеки. Після підписання тристоронньої угоди (1994) — США, Росія, Україна, за якою з української території протягом семи років треба було вивезти всі ядерні боєголовки за фінансової допомоги США, у Вашингтоні стали інакше трактувати Україну.
1993 рік тут був оголошений "українським". Поступово відбувався процес більшого порозуміння і зближення між нашими державами, свідченням чого була активна діяльність комісії "Кучма — Ґор" (віце–президент США), Міжурядового економічного комітету та інших структур. Хоча треба сказати, США практично завжди і всюди свої національні інтереси ставлять на перше місце, незважаючи на угоди про "стратегічне партнерство" тощо. У 2003 р. стосунки із США знову погіршились у зв’язку з так званою справою продажу до Іраку радіолокаційної установки "кольчуга".
Українська держава розташована в центрі Європи і тому має величезне стратегічне значення для підтримки стабільності в Європі і в світі. Цей погляд поступово поширюється і серед європейських політиків. Адже поява незалежної суверенної України змінила вплив постбільшовицької Росії на європейському континенті, фактично знищила її домінацію в європейській політиці. І це знайшло відображення в тому, що 1995 року Україна стала 37 членом авторитетної європейської організації — Ради Європи та інших європейських структур. Цим самим Україна повернулась до свого історико–генетичного становища — юридично знову увійшла до сім’ї європейських держав, як це було ще в часи Київської Русі і Галицько–Волинського королівства.
Україна уклала угоди про територіальні межі з усіма своїми сусідами, створивши навколо себе зони безпеки на півночі, півдні і заході. З Польщею наша держава уклала угоду про стратегічне партнерство. Ліквідація в Україні ядерного арсеналу піднесла її авторитет. Вона стала співпрацювати зі Світовим та Європейським банками, розширила торгівлю на Заході і Сході. А з липня 1997 р. в Мадриді була підписана Хартія про особливі стосунки між Україною і НАТО, що надало нового імпульсу процесові входження України у європейські та євроатлантичні політичні та економічні структури, у створення колективної безпеки і недопущення будь–яких розділів демократичного європейського світу.
Проте нестабільність українського законодавства, особливо що стосується іноземного інвестування, затримує цей процес. Млявість адміністративної, аграрної та інших реформ гальмує приплив зовнішніх інвестицій.
А втім, встановлюються і розширюються міжнародні зв’язки українських підприємств, науковців, митців з відповідними інституціями в країнах західного світу, з українською діаспорою за кордоном. Уряди України, які були створені після останніх президентських виборів 1999 р. успішно завойовують позиції в міжнародному плані. І є надія, що ця діяльність принесе нашій державі нові успіхи в утвердженні в європейській цивілізованій спільноті.
Але шлях до цього нелегкий і суперечливий.
Ситуація ускладнюється тим, що провідною перебудовчою і державотворчою силою, як і раніше, залишається колишня комуністична та номенклатурно–господарська верхівка, яка за своїм світоглядом не є ні національною, ні патріотичною. У своїй більшості ця суспільна група вміло пристосувалась до нових обставин і вимог, аби зберегти і далі керівне становище. Тому вона і не дійшла до розуміння справді нових потреб у розвитку українського державного організму. І в парламенті, і в урядових установах у більшості місця посідають керівні представники колишньої компартії або новонароджені нею олігархи.
З одного боку, це явище закономірне, що колишні представники провідної партії, тобто провідної політичної верхівки старої системи, стають будівничими нової держави. Адже будувати державу може тільки досвідчена політична сила. У нас же іншої політичної провідної верхівки не було і немає.
Біда в іншому: посткомуністична еліта не обтяжує себе розумінням справді важливих потреб розвитку українського державного організму і тому їй абсолютно байдуже, яку державу будувати, і за складних кризових ситуацій ця частина посткомуністичних керівників може стати і почасти стає резервом антиукраїнства й антидержавництва.
У таких умовах проблему міг би вирішити український патріотичний уряд як інституція, що є найбільш інформованою, чутливою та відповідальною за всі суспільні стреси. Але й урядова верхівка, як і нова політична еліта, народжується з тієї ж самої посткомуністичної і господарчої керівної групи Української держави, що й більш численна правляча верства в Україні. Тут також немає нічого дивного: не всі представники колишньої Комуністичної партії були ортодоксальними комуністами–більшовиками чи вірними ленінцями–інтернаціоналістами, не всі зреклися свого народу в ім’я ефемерної світової революції чи побудови комунізму в окремо взятій країні.