Проголошення суверенітету і незалежності вивело Українську державу на шлях рівноправного політичного партнерства з усіма іншими країнами Європи. Незалежну Україну визнав увесь світ. Після проголошення суверенітету вперше в багатовіковій історії українці на міжнародній арені стали діяти самостійно.
Після референдуму Верховна Рада 5 грудня 1991 р. звернулася до парламентів і народів усього світу із заявою, що Україна спрямовуватиме свою зовнішню політику в річищі демократії й миролюбності, дотримуватиметься принципів рівноправного співробітництва з усіма країнами. Це викликало довіру серед багатьох держав, які одна за одною почали визнавати Україну як незалежну суверенну державу і встановлювати з нею дипломатичні, а далі й економічні, наукові та інші зв’язки.
Першими визнали незалежну Україну Польща та Канада (2 грудня 1991 р.). Протягом одного лише грудня Українську державу визнало 68 країн світу. За перший рік існування Україну як незалежну державу визнало 132 країни, з них 92 встановили повномасштабні дипломатичні стосунки.
Головний напрямок зовнішньої політики України визначався документом — "Основні напрямки зовнішньої політики України", де заявлялось:
1) Україна здійснюватиме відкриту зовнішню політику і прагнутиме до співробітництва, а водночас буде дотримуватися рівноправності у таких стосунках, уникаючи залежності від окремих держав чи груп. Першим таким рівноправним договором був договір з Угорщиною від 5 грудня 1993 р.;
2) українські дипломати поставили питання і про вхід України до Ради Європи, хоча цей шлях для нашої країни не міг бути швидким;
3) український президент у лютому 1992 р. поставив підпис на Заключному Акті Наради з безпеки та співробітництва у Європі, а в липні підписав Декларацію гельсінської зустрічі про непорушність державних кордонів та гарантування прав людини. Цими документами розпочалась діяльність України на міжнародній арені як рівноправного партнера європейських держав.
Україна однією з перших із країн СНД приєдналась також до програми НАТО "Партнерство заради миру".
Однією з найважливіших зовнішньополітичних концепцій України була концепція неприєднання до якихось блоків і політичних союзів. Україна будувала свої стосунки з іншими державами на основі двосторонніх угод. Україна поступово відходила від воєнно–політичного впливу Росії. Хоча російські політики чимало зусиль витрачають і донині, щоб повернути Україну до військового та політичного союзу з Росією та її союзниками.
Україна шукала нових економічних відносин із країнами Балтійсько–Чорноморського регіону. Але ця ідея виявилась малоефективною: наша держава не могла здобути від країн цієї частини Європи безперечного забезпечення в енергоносіях.
Українська держава діяла іще в одному напрямку — це проголошення без’ядерного статусу країни, який був засвідчений ще Декларацією про суверенітет і підтверджений Верховною Радою в листопаді 1994 р., коли було ухвалено рішення про приєднання до договору про ядерну зброю, надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. У відповідь 5 грудня 1994 р. на нараді у Будапешті президенти Росії, США і прем’єр–міністр Великобританії надали Україні гарантію безпеки, зобов’язалися поважати суверенітет та існуючі кордони України, не чинити на неї економічного тиску з метою підпорядкування своїм інтересам. Франція і Китай також підписали деякі документи про такі гарантії.
Новий етап розпочався в стосунках України і Росії. Самостійність і суверенізація обох країн не зняла, а загострила суперечності між ними. 19 листопада 1990 р. Кравчук і Єльцин підписали угоду між Україною і Росією, в основу якої були покладені визнання територіальної цілісності обох держав в існуючих кордонах.
Але частина впливових шовіністично налаштованих московських політиків не захотіла миритися з думкою про незалежне суверенне існування України. І почали розроблятися численні проекти про розчленування України, зведення її території до статусу провінційних губерній, як це було до революції 1917 року (наприклад, проект В. Жириновського). Один із останніх авторів подібних проектів О. Дугін заявляє, що "украинский вопрос", тобто незалежність України, "требует ответных мер, поскольку речь идет о нанесений России уже в настоящем стратегического удара, не реагировать на который "географическая ось истории" (тобто, євразійська російська держава. — Авт.) просто не имеет права". І далі: "Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов…" Тобто, знову ставиться питання про розчленування України і знищення її державності.
Нині загострилися також суперечності між Україною і Росією по лінії забезпеченості енергоносіями. Росія забирає в України неправомірно високу ціну за енергоносії, не зважає на вклад України в освоєння цих російських родовищ. Водночас за транзит електроенергії, нафти і газу через нашу територію, по якій під лінії електропередач, нафто– і газопроводи відведено величезну кількість родючої землі, дається мінімум. Росія платить за це Україні в 4 рази менше від світових цін. На кожне нагадування про це російські урядовці реагують досить войовничо; більше того, вимагають, щоб Україна виплачувала борги за енергоносії своїми найкращими підприємствами, погрожуючи економічними санкціями тощо. Цікаво знати, що орендна плата за землю, по якій, наприклад, у Чехословаччині проходять дві лінії трубопроводів, що подавали в Європу енергоресурси з Росії, вистачало на те, щоб ця країна повністю забезпечила свої потреби в паливі.
Суперечності між Росією та Україною відбувались і по лінії СНД, де Україна виступала проти перетворення його в наддержавну структуру зі своїми органами влади. У статуті СНД (1993) йдеться про "спільний економічний проект", "зовнішні кордони", "головне командування об’єднаних збройних сил" тощо, що не відповідало принципам позаблоковості та нейтралітету, які проголосила Україна. Російські політики намагаються закріпити вплив російських владних структур на територіях молодих суверенних держав, перетворити СНД в суб’єкт міжнародного права. Так, за наполяганням Росії 20 березня 1992 р. без участі України було підписано угоду про створення об’єднаних Збройних сил СНД, щоб довести, "що цей регіон є передусім зоною інтересів Росії", як говорилося в указі Єльцина. Крім того, Україна відмовилася підписувати договори про колективну безпеку країн СНД та низку інших подібних угод, які мали на меті відновити в новому вигляді союз колишніх радянських республік.