Утім через неточність літописних повідомлень вітчизняні історики вважали, що цей похід Володимир робить на Волзьку Булгарію. Відомий сучасний український історик М. Брайчевський, уважно досліджуючи літопис, ствердив, що йдеться в літописі саме про похід на Дунайську Болгарію. Він звертає увагу, що в літопису точно повідомляється про традиційний шлях цього походу: "Іде Володимир в лодіях, а торки — берегом приведе на конях. І тако побіди булгари". Ясна річ, у лодіях Дніпром пливла дружина князева до Руського (Чорного) моря, а берегом Дніпра ішли спільники русичів — торки та інші ординці. Це був здавна відомий полянам–русам шлях до Болгарії Дунайської та Візантії. До Волги ж плисти на лодіях із Києва неможливо так само, як і йти "берегом" кіньми.
Переконливою є думка цього дослідника щодо Дунайської Болгарії висловлена в літопису: "… рече Добриня Володимиру, сгляда колодник: "І суть всі в сапозіх. Сим дані нам не даяти. Поїдем шукати лапотників". У "сапозіх" — у чоботях — ходили в ті часи у Візантії та в Болгарії Дунайській. "Лапотників" же можна було знайти саме в протилежних сторонах, скажімо, у Поволжі.
Як свідчить наш літопис, Володимир і болгари уклали між собою угоду про тривалий мир, який образно ствердили такими словами: "Толи не буде мира межи нами, оли вже камінь зачне плавати, а хміль грязнути".
Переможний похід Володимира на Подунав’я показав Візантії, що в особі київського князя вона має могутню й реальну силу, з якою краще дружити, ніж ворогувати. Союз країни Русі і Болгарії був для Візантії небезпечним. А з другого боку, в тяжкі дні, коли проти імператорів постало два колишніх полководці — Варда Фока і Варда Склір — лише Країна Русі могла стати спільником і опорою імператорської корони.
Через те десь із кінця 987 р. й розпочинаються переговори візантійського двору з Києвом щодо надання імператорам військової допомоги. Саме під час цих переговорів у Володимира з’явилась думка відновити добрі стосунки з Візантією, до чого прагнула ще княгиня Ольга, а водночас і закріпити їх прийняттям християнства. Але щоб Візантія не трактувала київського князя неповноцінним партнером, Володимир зажадав, щоб йому в жони дали сестру імператорів — Анну.
Це був досить відважний і рішучий крок Володимира. Бо відомо ж, що імператорський двір уже давно нікому із володарів не давав своїх царівен і царевичів, аби не було з боку інших держав приводу через родинні зв’язки втручатися у внутрішні справи імперії. Саме перед цим імператор Василій ІІ відмовив французькому королю Гуго Капету одружити його сина Роберта з однією з принцес імператорського двору. І раптом — рішуча вимога Володимира!
Звернімо увагу на традиційну позицію вітчизняної історіографії щодо епізоду сватання Володимира. Наші історики однозначно твердять, що для Володимира, як для бастарда, тобто незаконно народженого сина Святослава, було надто почесним отаке одруження з константинопольською царівною. Раніше вже пояснювали цю ситуацію. Володимир був законним сином князя–язичника Святослава, бо всі діти князів–язичників від своїх жінок тоді визнавалися законними. Та наші історики не можуть звільнитися від впливу пізнішої християнської моралі, що володар мусить мати одну жінку, з якою мусить обвінчатися, і лише діти від неї вважаються законними спадкоємцями. В язичницькому суспільстві мораль була іншою, і це відомо з усіх документів тієї доби: усі діти князя–язичника були рівноправними і законними. Тому вважати Володимира "бастардом", тобто незаконнонародженим — не можна ніяк.
Одруження Володимира з константинопольською царівною було потрібним Володимирові не для власного самоствердження, а з політичних мотивів: воно давало київському керманичу міцний династичний союз з могутньою державою й стверджувало ті мирні стосунки, яких добивались перед тим і княгиня Ольга, і її попередники, починаючи від Аскольда. У такий спосіб князь Володимир діставав значні зовнішньополітичні переваги, хоча не виключались і власні честолюбні мотиви, коли ще врахувати, що імперія відмовила дати невісту для батька Володимирового — Святослава, що завдало великого удару честолюбству і княгині Ольги, і самого Святослава.
Проте візантійські імператори відмовили Володимирові в його домаганнях щодо одруження на тій підставі, що він був не християнином, а "поганином". Ось саме це й стало потрібною зачіпкою для київського володаря: він негайно ж погодився прийняти християнство сам і обіцяв хрестити свій народ. І його, родича імператорів, уже не могли б тоді трактувати як залежного чи неповноцінного правителя.
Домагання Володимира про одруження з царівною викликали спротив братів–імператорів. Адже потрібно було ламати усталену традицію імператорського двору задля цього "поганина" і варвара. Тоді Володимир вдався до військового тиску. Він зі своєю дружиною прийшов у межі Візантійської імперії, у Крим, обложив місто Херсонес (русько–слов’янський Корсунь) і через деякий час, оскільки імператори продовжували чинити опір одруженню Володимира з Анною, взяв це укріплене місто приступом. Як повідомляє літопис, Володимир нахвалявся їм: "А ще єя (Анну) не дасте за мя, то сотворю граду вашому (тобто Константинополю.— Авт.), яко і сьому сотворив". Виходу в імператорів не було: повсталі полководці наближались до столиці. Імператорський трон хитався і ось–ось мав впасти. Імператори дають згоду на одруження Анни з єдиною умовою: хрещення Володимира.
Він приймає хрещення там само, у Корсуні, певно, у церкві святого Якова, де відбувалося, мабуть, і його вінчання, як гадає М. Брайчевський. Князь повертається до Києва з жоною–царівною, з награбованими багатствами, зі священиками слов’яно–руського походження, котрі приєднались до нього у Корсуні. Володимир прихопив із собою й одну з найбагатших прикрас Херсонеса — бронзову статую чотирьох коней (творіння язичницької доби античності). Згодом цей витвір мистецтва, що полонив своєю красою серце язичника–християнина, прикрашав центр Києва, площу так званого Бабиного торжка (приблизно там, де сучасна Михайлівська площа). А шеститисячний військовий загін русів був відісланий князем на допомогу візантійським імператорам. Уже в жовтні наступного 989 р. під Хрисополем, поблизу Константинополя, він брав участь у битві із заколотниками. Війська збунтованих полководців були повністю розгромлені — імператорський трон порятовано.