Але й далі залишалася монополія Комуністичної партії в усіх сферах життя України — в економічній, суспільно–політичній, культурній.
Інтереси республіки повністю підпорядковувались і визначалися в імперському центрі — Москві. Так, Україна і далі підлягала нещадній матеріальній експлуатації і була в основному сировинною базою для СРСР. Наприклад, вона займала 2,6 % території його, але тут було збудовано 40 % усіх атомних електростанцій Союзу, їхня енергія йшла в Європу, а кошти за неї концентрувались у Москві. В Україні було чимало небезпечних виробництв, зокрема 1000 хімічних заводів, а майже вся продукція їхня йшла поза межі республіки. Основні матеріальні і фінансові ресурси йшли на розбудову глибинних районів Сибіру і Далекого Сходу. З України викачувалися людські ресурси на освоєння газових і вугільних родовищ Західного і Східного Сибіру, на освоєння цілинних земель Казахстану, молоді спеціалісти після закінчення середніх і вищих навчальних закладів здебільшого розподіляли і направляли в малоосвоєні регіони Росії. В Україні зменшувалася кількість працездатного населення. На власний же споживчий ринок з України надходило 29 % валової продукції, а в розвинених країнах — 50–60 %.
Занепадало сільське господарство. За 20 років в Україні зникло 1502 населених пункти, 40 % колгоспів були нерентабельними. Чимало галузей аграрного сектору занепадало. Виробництво цукру і тваринництво стали збитковими. З України більше вивозилось, аніж ввозилось. 75 % інвестицій потрапляло в машинобудівну та металургійну промисловість Росії, які були основою військово–промислового виробництва. Знижувалася в Україні кількість українських шкіл, проводилась політика зросійщення українського суспільства. Українські школи в містах становили 16 %. Фактично відбувався тихий геноцид української нації. Історія ніби зупинилася: в усьому спостерігався суспільний застій.
Могутній бюрократичний апарат радянської системи намагався утримувати контроль над усім життям республіки. Але все ж українські партійні лідери вже відчули свої можливості та свої розходження з кремлівським керівництвом. Ставало ясно, що необхідні глибокі суспільні зміни, але їх потрібно було проводити не з таким галасом і не так поверхово. Політика Хрущова зазнала поразок на внутрішньому і зовнішньополітичному фронті: це і карибська криза, коли СРСР не вдалося розмістити на Кубі ядерну зброю; це і розходження з Китаєм; це і неврожай 1963 року; це і занепад у сільському господарстві, і чимало інших напрямків. Особливо дратувала вище партійне чиновництво критика "культу особи".
У жовтні 1964 р. оточення Хрущова змусило його зійти з політичної арени. Замість нього генеральним секретарем і лідером Радянського Союзу став Леонід Брежнєв — ставленик консервативної частини партійної бюрократії. На зміну "відлизі" настала реакція, що знаменувала собою поворот до сталінізму. Сигналом до цього повороту були арешти в кількох містах України близько 30 осіб із середовища шістдесятників, яких засудили до різних термінів покарання. Серед них були науковці — брати М. і Б. Горині, М. Осадчий, В. Мороз, О. Мартиненко, І. Русин та ін.
По Україні прокотилась хвиля партзборів, де засуджували цих і подібних до них "відщепенців", а в зачитаному листі ЦК КПУ їх називали антирадянщиками і виправдовувались репресії щодо них. Осіб, близьких до заарештованих, звільняли з роботи. В газетах посипалися звинувачення української інтелігенції в українському буржуазному націоналізмі. Все це нагадувало сталінські репресії і чистки 30–50–х років, окрім одного: бракувало загальнонародних демонстрацій схвалення. Проте посилився тиск цензури, особливо щодо творчої інтелігенції.
У відповідь з’явилися протести. 4 вересня 1965 р. в Київському кінотеатрі "Україна" під час показу нового кінофільму С. Параджанова "Тіні забутих предків" проти арештів виступили відомі українські публіцисти І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл. 1966 року протестували демонстранти у Львові біля будинку суду. Всюди розсилалися листи протесту, колективні та індивідуальні, на захист репресованих, від учених, митців, письменників, їх поширював "самвидав". У квітні 1968 р. з України до Л. Брежнєва й уряду надійшов лист–протест від 139 вчених і письменників проти порушень "норм соціалістичної демократії".
Протестувала українська інтелігенція і проти вторгнення 21 серпня 1968 р. військ Варшавського договору до Чехословаччини для придушення демократичного відродження — "оксамитової революції", або "Празької весни", яку очолила частина патріотично налаштованої чехословацької компартії та еліти. Вступ величезних військ із танками й авіацією до маленької Чехословаччини, масовий вихід населення на вулиці й площі на знак протесту проти окупації, одностайне засудження в незчисленних гаслах цієї анексіоністської акції (на гаслах були такі написи: "Ленін, проснись: Брежнєв збожеволів!" Часом у тих гаслах говорилося, що Прагу окупували окупанти: "Не годуйте їх!") перевернули світогляд багатьом східноєвропейським народам, у тому числі й українцям. Вони не тільки зрозуміли, а й наочно побачили всю аморальність більшовицько–компартійної ідеології та совєтського режиму.
Під час святкування чергової річниці Жовтневої революції у Києві до маніфестантів приєднався дисидент Микола Бондар із гаслом: "Ганьба КПРС!" Його відразу ж міліція збила з ніг — потягла до своєї автомашини та повезла у невідомому напрямку… Червона імперія зупинилась, її ідеологія дала тріщину. Розпочалась активна розумова праця в суспільстві в напрямку пошуків перетворення існуючої системи.
Спроби ідеологічних експериментів епохи "застою"
Політика Леоніда Брежнєва та його оточення, зокрема головного ідеолога центру "чорного кардинала" Михайла Суслова, була спрямована на непорушність, стабілізацію, а отже й консервацію суспільного становища, яку підтримувала партійна олігархія, що боялася втратити керівну роль у суспільстві. Цей період тому й дістав назву "застою", або стагнації. Брежнєв відзначався тим, що прагнув проводити реформи обережно, не змінюючи сутності системи. Проте принципово важливим є те, що навіть і в цій ситуації урядом і партією було визнано, що радянське суспільство потребує реформ — і в економічній, і в політичній, і в культурній сферах, хоча раніше вважалось, що радянська країна не потребує жодних змін і є взірцем державного будівництва.