Геноцид голодомором в Україні відбувався одночасно з розгойдуванням політичних репресій.
Більшовицькі теоретики, зокрема Сталін, висунули тезу про "загострення класової боротьби всередині суспільства" в епоху побудови соціалізму, яку проголосили партійні з’їзди на початку 30–х років. Через те звичним явищем стали "чистки кадрів", внаслідок яких до всіх ланок управління потрапляли тільки ті, хто беззаперечно виконував волю комуністичної і радянської верхівки. Почалося всюдисуще вишукування "ворогів соціалізму", "шпигунів", "контрреволюціонерів". Почалися арешти, суди й заслання, що створювало в суспільному житті атмосферу психозу і страху, непевності за майбутнє своє існування. Ґрунтуючись на вказівках московського центру, українське керівництво компартії наприкінці 1933 року змушене було визнавати, що в Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм, і закликало до рішучої нищівної боротьби проти нього. Це відкрило нову епоху терору в Україні.
В усіх обласних центрах ще з початку 1930–х років були створені "трійки", до яких входили начальник ДПУ, прокурор та перший секретар партії області і які безконтрольно виносили вироки без свідків, без захисту і навіть без підсудного.
Перший політичний процес у радянській державі відбувся в травні 1921 р., коли більшовики в Росії вирішили розправитись зі своїм найбільшим суперником — наймасовішою партією соціалістів–революціонерів. В Україні теж відбувся суд над групою українських есерів на чолі з В. Голубовичем.
У 1929–1930 рр., як уже згадувалось, був інспірований процес так званої Спілки визволення України. Українських науковців, політичних і культурних діячів звинуватили в організації селянського опору колективізації, у підготовці терористичних актів проти влади тощо.
Після цього процесу почався погром Всеукраїнської Академії наук, членів якої звинуватили в причетності до неіснуючої в Україні Наддніпрянської Української Військової організації (УВО). Була розігнана історична секція М. Грушевського. Академіка звинуватили у зв’язках із таємними антирадянськими організаціями і вислали до Росії. Скоро він помер за підозрілих обставин у Кисловодську.
1929 року було розгромлено Українську автокефальну церкву: митрополита, єпископів, священиків цієї церкви було вислано до концтаборів. Із 1067 священиків у 1931 р. залишилось 200.
1930 року був сфальсифікований ще один гучний політичний процес — про так звану контрреволюційну організацію в сільському господарстві, внаслідок чого було засуджено 29 вчених–агрономів та відповідальних працівників наркомату землеробства. 1933 року було сфабриковано політичні процеси про так званий, насправді неіснуючий Всеукраїнський есерівський центр. Метою цього процесу був поголовний арешт усіх колишніх есерів, їх звинувачували у зв’язках із фашистами, оунівцями і т. д.
У січні 1936 р. розпочався процес так званої терористичної групи професора–літературознавця М. Зерова, яку звинуватили у шпигунстві на користь якихось іноземних держав. Тут були відомі українські вчені й літератори — професори М. Зеров, М. Драй–Хмара, поет М. Вороний та ін. Цього–таки 1936 р. була "викрита" група під сфальсифікованою назвою "Блок українських національних партій"; далі "викрито" "Троцькістсько–націоналістичний блок" разом із вченими — професорами Нирчуком, Винокуром, Чичкевичем, Гуревичем, Шабліовським та ін.; далі подібний "Український троцькістський центр" — Любченко, Порайко, Гринько (1937), "Націонал–фашистська організація" (1937) і т. д.
За тридцяті роки було репресовано 500 українських письменників, тисячі інженерів, учителів.
Черга дійшла й до української компартії. Цю роботу очолив довіренець Сталіна — Постишев та голова ДПУ Балицький. Невдовзі Постишев переможно доповідав: "Була виконана величезна робота. Досить сказати, що один лише Наркомісаріат освіти ми очистили від двох тисяч людей, у тому числі близько 300 вчених і письменників". Понад 15 тис. партійних і радянських керівників було звинувачено в націоналізмі, фашизмі, троцькізмі, шпигунстві і т д. За 1933–1934 рр. компартія України втратила до 100 тис. своїх членів. Було розгромлено ЦК КП(б)У, обраний на XIII з’їзді партії 1937 року, 55 його членів з 62–х було звинувачено у ворожій діяльності, з 11 членів Політбюро в катівнях загинуло 10, з п’яти кандидатів у члени Політбюро загинуло четверо. Репресоване було все Оргбюро ЦК ЛКСМУ, який зазнав розгрому двічі…
Великий терор перекинувся на армію. 1937–1938 рр. лише в Харківському військовому окрузі було знищено 150 військових командирів найвищого рангу. На початку 1938 р. М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортували про "вичистку" з військ в Україні до трьох тисяч осіб.
1933 року були заарештовані відомі діячі українського уряду та Комуністичної партії — О. Шумський, К. Максимович, М. Волобуєв. Заарештовані були відомі письменники М. Яловий, О. Досвітній. Своєрідним протестом на комуністичний терор було самогубство письменників М. Хвильового та П. Гірняка.
У тодішніх газетах з’явилися погромницькі погрози на адресу українських закладів з української мови, історії, культури. На допомогу Постишеву з Москви прислали ще одного видатного ленінця — Д. Мануїльського, якого у свій час Троцький назвав так: "Один із найогидніших ренегатів українського комунізму". 28 травня 1933 р. він виголосив промову на зборах київського обласного активу і заявив про "забрудненість" сфери національно–культурного будівництва "класово ворожими", "націоналістичними елементами", "вихідцями з колишніх націоналістичних партій" — малося на увазі партії "боротьбистів" та укапістів (УКП — Українська комуністична партія).
Після наклепницької промови цього вірнопідданого сподвижника Сталіна почалися розправи в партії українських комуністів. Першого удару зазнав найбільш авторитетний лідер українських комуністів Микола Скрипник, тодішній голова Державної планової комісії, а раніше відповідальний за освіту, якого звинуватили в "притупленні більшовицької пильності", у наявності численних шкідницьких організацій — махновців, петлюрівців, агентів чужоземних розвідок тощо. Його звинувачують у "націонал–ухильництві", у прикритті його іменем різних націоналістичних діячів і їхніх концепцій (йшлося про видатних дослідників–істориків та економістів Юринця, Яворського, Шумського, Волобуєва, Кримського та ряду інших).