Справжньою сутністю цього об’єднання став принцип "автономізації", який тепер був замаскований новою формою — "союз".
Утвердивши практично верховенство російсько–більшовицьких вищих органів влади, які тепер були перейменовані в союзні, московський центр вирішив негайно юридично закріпити досягнений успіх.
10 грудня 1922 р. в Харкові, тодішній столиці Радянської України, відбувся VII Всеукраїнський з’їзд Рад. Він звернувся з пропозицією, безумовно, підказаною більшовицьким центром, негайно створити єдину державу з усіх радянських республік і скликати для цього загальносоюзний з’їзд рад, який і був зібраний блискавично. Уже 23 грудня в Москві відкрився X Всеросійський з’їзд Рад, який був відразу перейменований на Всесоюзний, куди негайно прибули делегати, обрані від інших радянських республік. Вони й стали учасниками І Всесоюзного з’їзду Рад, що відкрився 30 грудня, який затвердив декларацію про утворення Союзу Радянських Республік і союзний договір. Було також обране керівництво союзної держави — ЦВК СРСР. До нього увійшло 4 особи, серед них — співголовою від України було обрано Г. Петровського. Звичайно, жодної ролі у зміцненні української державності цей чільний партієць не грав. Та, очевидно, і не міг грати.
Цікава оцінка Леніним створеного під безпосереднім проводом Й. Сталіна Союзу РСР. У день роботи І з’їзду Рад СРСР він написав листа "До питання про національності або про "автономізацію", в якому висловив жаль, "що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіційно називають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалістичних Республік". В. Ленін точно зрозумів смисл створеного Союзу, хоча раніше хіба не він пропонував "двоповерхову" федерацію, щоб знищити прагнення до незалежності радянських республік?!
Керівництво радянської України в особі X. Раковського наполягало на створенні реальних гарантій рівності та суверенності в рамках Союзу Радянських Республік, оскільки, на його думку, почався диктат союзних відомств. Більше того, українські вищі органи влади — ВУЦВК і уряд — РНК у травні
1923р. схвалили поправки до союзного договору. На їхню думку, за республіками мали залишитись внутрішня торгівля, користування надрами, лісами і водами, судові справи, цивільне і кримінальне законодавство, право на законодавчі акти, участь у міжнародних представництвах, зносини з іншими країнами тощо. Але це вже був оклик навздогін поїзду. Ця спроба X. Раковського і деяких українських комуністів залишилась без результату. У липні цього ж року X. Раковського було усунено від влади. Партійна диктатура центру продовжувала наступ.
У 1924 р. у січні була прийнята Конституція Радянського Союзу, на основі якої була затверджена і нова Конституція України (на IX Всеукраїнському з’їзді Рад у травні 1925 р.). Вона юридично затвердила вступ України до складу Радянського Союзу. Україна була позбавлена права на свою власну зовнішню політику, на формування кордонів, збройних сил, на керівництво транспортом, зв’язком, позбавлена права виходу зі складу СРСР, оскільки таке право, проголошене в союзній Конституції, просто декларувалось і не вказувалося методу такого виходу.
Проте роки визвольної боротьби 1917–1921 рр. не минули безслідно. Хоча й формально, та визнавалася суверенна радянська державність України, існував адміністративний її центр, право національної більшості населення на освіту тощо.
Фактично маріонеткова радянська державність України все ж була своєрідним визнанням російським централізмом існування української народності, яка має право на свій осібний державницький статус.
Посилення партійної диктатури
У відповідь на спроби українських лідерів відстояти суверенні права Радянської України Сталін розпочав політичний контрнаступ. Зокрема в усіх своїх виступах він почав вказувати на появу слабких ланок у системі СРСР. Це були республіки Туркестану і, звичайно ж, Україна. Він висуває контрвимогу — перетворити їх у "зразкові республіки", адже вони мають стати передовими постами на Сході і на Заході від країни Рад.
Наступ центральних органів партії розпочався і на національне партійне керівництво. Диктатура центру партії зміцнювалась. На перші ролі знову висуваються органи колишньої ЧК — тогочасне ДПУ (Державне політичне управління). Влада цього надзвичайного органу стає панівною в тодішньому суспільстві.
3 допомогою супротивників Троцького, який рвався до влади, Сталін на початку 20–х років повністю перебрав у свої руки партійну владу, оскільки Ленін був тяжко хворим. Сталін підпорядкував собі партійний апарат і зробив його всевладним органом у партійному і державному житті. Почався процес посилення центрального партійного керівництва над усіма галузями життя.
Він полягав у тому, що державні установи тепер цілком підлягали керівництву існуючих відповідно партійних організацій. Це призвело до захоплення — узурпації — владних повноважень партійними чиновниками, які, за визнанням тодішніх чільних більшовиків Г. Зинов’єва та М. Бухаріна, насправді вирішували все.
Перші удари партійного всевладдя упали на український радянський уряд. Оскільки X. Раковський ще з дореволюційних часів був другом Троцького, а потім постійно виступав проти централістських тенденцій у партії, за федералістський статус України в складі СРСР, він першим став жертвою партійної диктатури — був зміщений з посади голови українського уряду і відісланий на дипломатичну роботу до Великобританії, а згодом — знищений. В уряді його замінив Влас Чубар. В усіх державних органах в Україні розпочалася чистка кадрів.
А щоб ніхто з українських партійців не міг заперечувати новому генеральному секретареві РКП(б) Сталіну і підвладним йому чиновникам, було влаштовано кілька показових судово–партійних справ. Так був звільнений з посади наркома внутрішніх справ І. Ніколаєнко, який вголос наважився підтримати у свій час на посаду генсека Троцького — замість Сталіна. Він був звинувачений у тому, що нібито з’явився десь на вулиці в нетверезому стані та ще й влаштував якийсь бешкет у відділенні міліції. Його кар’єра закінчилась назавжди. Цей урок новоявленого генсека показав усім державним і партійним керівникам, що чекає кожного з них, коли вони будуть у чомусь суперечити вищому керівництву.