Люди аж качаються та реготять.
Пан:
— Смійтесь, смійтесь... жидів слухайте! Василь:
— Що ти жидами нас? Хіба нам і самим повилазило... Не бачимо... Чи, мо', скажеш, не бачимо, що їсти в нас нічого?
— А, їсти нічого? Нічого буде, стій.
— Ні, не нічого скоро. Ось Дума... волю і землю матиму, — сміється Василь.
У пана підборіддя затряслось. Сам, як крейда, білий зробивсь, зуби зціпив:
— А-а, — загарчав, — землю! Землю тобі! А... Дума! Ота ще Дума! — пан аж кулак зігнув. Один чоловічок невеличкий, замучений:
— Ну, а що ж нам, барин, робить, по-вашому, пропадать уже?
Пан помовчав, далі:
— Думу, жидів отако-о, отако-о, — сіпа кулаком, — на шматки, на шматки! — Та посинів, запінився, заскрипів та й повернув до фаетона. Став на ступінь однією ногою, стоїть, далі:
— Боже мій! Земля, воля... комусь, — та в груди себе кулаком. — А боже мій же! — Долоню до лоба, лікоть на бильце, ніби дума щось, потім назад:
— Люде добрі! — почав так жалісно. — Чого ви жидам, Думі потураєте? Мені жаль вас... Хочете землі, волі? Боже мій! Однаково ж землю і волю жидам Дума оддасть. Он уже Дума по чотири дес[ятини] на нехрещену душу рішила. Підкупили жиди, на хрещену душу великі гроші дали. Он що, браття. Пропала Росія! — Пан скрививсь. — Пр-о-пала, — веде далі, — посядуть жиди хрещених людей, закріпостять людей хрещених. Он уже шабашувать будем, по-жидівському вірувать будем. Дума рішила: неділі не буде. Ой, ой, що ж воно буде? — Пан руку до очей, хлипать давай... — Вибить, вирізать їх, демократів. Думу... ой, що ж воно буде?
Між людьми регіт такий. А Василь стоїть за людьми ззаду, хита головою та:
— І кого ти затуманюєш? Стільки тих жидів, щоб вони посіли нас, силу таку, військо таке? Та ще по чотири десятини на нехрещену душу! Кому ти брешеш... Я ж сам у газеті бачив, що земля тільки тим буде, хто її своїми руками оброблятиме. А жид багато не обробля! А оброблятиме який, то хай обробля: і він чоловік, як і ми, жить хоче.
Пан тільки то побіліє, то почервоніє та очима блись-блись на Василя, потім:
— Мужлан, мужицюга! — сичить через голови. — Так і ти хоч це, щоб який-небудь жид пархатий, невіра та зо мною, з руським чоловіком, християнином рівний був!
— Так от, коли ти християнин, — Василь йому, — то й тим більше: з тобою усякий чоловік і повинен рівним буть. Християнське вчення цьому ж і учить, про це я ще в школі вчив: нема "ні елліна, ні іудея", — каже святе письмо. —Усі рівні, — каже, — усі люди.
— С-собака, — пан йому, — твоє й серце не болить за невірующого руку держать!
— Я за правду держу! А до віри нам діла нема. Бог на те є... Буде, що ти і віруєш і ось до вбийства призводиш... на людей невинних нацьковуєш. Знаємо, у віщо ви повертаєте віру. Вам тільки віра, щоб кишені зручніш набивать, знаємо. — Василь махнув рукою й похнюпивсь.
Один чоловік у брилі закурює люльку та:
— Годі вже тобі, пане, варнякать отут, бо не на тих наскочив. Пан:
— Так, люди добрі! Як же можна, щоб усі рівні були? Ну, я хоч і про жидів, приміром, скажу... У мене три магазини з крамом. І поруч жидівські, і от вони, пархи погані, уже й те і те руському купцеві...
— Що, ціну збивають? — підхопив Василь. — Ото й спасибі їм, а то б ви й за гниль шкури драли з нас.
— А, нечиста сила... с-сатана! — заскреготів зубами пан.
Люде знов зареготіли.
— Мабуть, таке, пане, що бери ноги на плечі та гайда, бо ще отут зв'яжуть тебе! — сміються.
— Люде ж бо добрі! — хрипить, як немазане колесо, пан. — Кому ви віруєте, кого ви слухаєте? Чому ви мене... Я ж не лиха вам... Я ж свій чоловік, я ж руський, істинно руський! Я ж Росію люблю, щиро люблю. Ми істинно руську Росію спасаємо од ворога внутрішнього, отечество од жидів пархатих, демократів, соціалістів поганих.
Пан утира сльози.
— Боже мій! Усе істинно руське, усе дідівське, батьківське та отакі голодранці погані, бездільники отакі догори ногами перевертають. Люди добрі, спасайте Росію! Як раніш гарно було... Спасайте! — заревів, неначе ведмідь, пан, ще й кулаком потряс.
Василь хита головою та:
— Ну, добре, взнав, кого звуть чорносотенцем. Чорносотенцю ти, чорносотенцю! Ти б уже сказав прямо, що, мов, ми "істинно руські", усіми своїми чорними лихими силами стоїмо на тім, щоб і надалі по "істинно руському" салом обростать з вас, "мужланів"!
— Мов жид, — приснув пан, — жидюга! Підкупили жиди! А скажи, чи хоч з сотню дали?
— Ха-ха-ха! — зареготів Василь. — То демократів, Думу підкупили жиди, а це вже й мене. Ха-ха-ха! А хтось з гурту:
— Отакою правдою і живеш ти, пане?
— Та геть його звідціля! — крикнули.
— Тюй! Ля-ля! — підхопили. Пан і зонт упустив, побілів, та й на фаетон не сяде ніяк, топцюється та:
— Ой боже мій, о істинно русскіе! О козаки, поліція! Якось-таки зчобванивсь.
— Поганяй! — крикнув на кучера. Уже од "їхав. — Розбійники! Забастовщики! — кричить. Од'їхав далі, обернувсь та кулаком:
— А-а, — хрипить, — жиди, мужлани! Землі, волі вам!
Селяни сміються.
Курявою вітрець загравав. Спека не зменшувалась. З захід сонця сунула хмара. Мнякенька, біленька, зубчастенька зразу, а далі повна, важка і, як смола, чорна. Блискавка тільки миг-миг сюди й туди. Гуркотів грім.
11 іюня 1906 р.