— Гітлер був... Гітлер зробив... Гітлер сказав...— Обличчя в Педа сіпалось дедалі болісніше, але я замовив віскі, випив за нього, він теж ковтнув, трохи прополоскавши горло.
— Дуже боляче? — співчутливо запитав я.
— Так,— відповів він,— боляче, й мине кілька днів, поки витече гній.
— Не забувай полоскати, а якщо болітиме — заходь, ти знаєш, де я живу.
— Знаю,— сказав Пед,— і неодмінно прийду, бо мені будь-що болітиме.
— Все одно,— зауважив я,— добре, що ми витягли його. Педрейк промовчав.
— Вип'ємо ще по одній? — сумно спитав він згодом.
— Вип'ємо,— відповів я.— Гітлер був...
— Годі,— попросив Педрейк,— прошу тебе, годі, нерв зовсім оголений...
— Добре,— сказав я,— тоді він скоро відімре; давай вип'ємо ще по одній.
— Тобі не буває сумно, коли вирвали зуба? — втомлено спитав Педрейк.
— Тільки з самого початку,— промовив я,— але потім радію, що більш не нагноюється.
— Це так безглуздо,— зауважив Педрейк,— бо тепер навіть не знаю, чого ради я так люблю німців.
— Треба любити їх не ради, а незважаючи на Гітлера. Нема болючішого, коли чиясь симпатія живиться неприйнятними для людини джерелами. Якби твій дід був злодієм, а ти з кимсь познайомився, і твій знайомий вважав би тебе дуже симпатичним заради того, що твій дід був злодієм — то це так неприємно. А іншим ти здаєшся симпатичним, бо ти сам не злодій. А самому тобі хочеться бути симпатичним, навіть коли ти й злодій.
Принесли восьмий кухоль пива — на замовлення Генрі, англійця, який щороку приїздив сюди під час своєї відпустки. Він підсів до нас і розпачливо похитав головою:
— Не знаю, чому я щороку їду до Ірландії. Не знаю, скільки разів казав вам уже про це, але я ніколи не любив ні Пемброка, ні Кромвеля, бо я ж не їхній родич, а простий лондонський службовець, що має чотирнадцять днів відпустки й хоче поїхати до моря. Не розумію, чому я щороку вирушаю в таку далеку дорогу з Лондона, щоб почути, який я хороший, але які погані англійці. Це страшенно втомлює. А щодо Гітлера...
— Прошу,— промовив Педрейк,— не говори про нього, я не можу чути цього імені. Принаймні тепер. Може, колись згодом знову зможу...
— Добре,— сказав Генрі,— ти попрацював як слід.
— Це вже справа честі,— скромно відповів йому я,— а крім того, я вже звик щовечора виривати комусь якогось зуба — навіть знаю, де він сидить. З часом я набув чималих знань у політичній дентології, тож роблю все грунтовно й без наркозу.
— їй-богу,— зауважив Педрейк,— хіба ж ми, незважаючи ні на що, не милі люди?
— Ви милі,— в один голос відповіли ми втрьох — моя дружина, Генрі та я,— ви справді милі, але ви й самі про це добре знаєте.
— Вип'ємо ще по одній,— запропонував Педрейк,— щоб краще спалося!
— І по одній на дорогу!
— І по одній коту під хвіст!
— І по одній — собаці!
Ми пили, а стрілки годинника стояли на місці, як і весь час протягом останніх трьох тижнів,— на пів на одинадцяту. І стоятимуть на пів на одинадцяту ще чотири місяці. Пів на одинадцяту — поліційна година для сільських шинків улітку, але туристи, приїжджі лібералізують закостенілий час. Коли настає літо, шинкарі дістають свої викрутки, кілька гвинтиків і фіксують обидві стрілки годинника. Дехто з них купує також іграшкові годинники з дерев'яними стрілками, які можна прибити цвяхами до корпусу. Таким чином, час зупиняється, ріки пива течуть протягом цілого літа, вдень і вночі, а полісмени тим часом сплять сном праведників.
7
ПОРТРЕТ ІРЛАНДСЬКОГО МІСТА ЛІМЕРІК УРАНЦ*
Лімеріками називають певні вірші, схожі на зашифровані жарти, тож місто Лімерік, що дало цьому типу віршів своє ім'я, малювалось в моїй уяві як веселе місто — жартівливі скоромовки, усміхнені дівчата, скрізь музика волинки, веселощі, що дзвенять на всіх вулицях. Чимало веселого зустрілось нам на ірландських путівцях між Лімеріком і Дубліном — старші й молодші школярі весело чимчикували, дехто навіть босий, під осіннім дощем. Вони виходили з провулків, їх здалеку було видно з-за живоплоту, коли вони переходили замулену дорогу. їх була сила-силенна, вони збігалися докупи, як краплі збігаються в потічок, потічки — в струмки, струмки — в річки. Іноді машина проїжджала повз них, мов крізь річку, яка радо розступалася перед нею. Кілька хвилин, коли машина тільки-но минула більший населений пункт, путівець був безлюдний, а потім краплини — ірландські діти — знову починали збиратися, штовхаючись і доганяючи одне одного. Часто вони були незвичайно вдягнені — строкато, в будь-що, а проте, хоч і не веселились, то принаймні почували себе впевнено. Отак вони й мчали під дощем, іноді кілька миль в один бік, потім — у другий, з ключками для гри в хелінг у руках, зі зв'язаними паском книжками. Сто вісімдесят кілометрів проїхала наша машина крізь потік ірландських школярів, і хоч ішов дощ, багато хто з них був босоніж, більшість — бідно вдягнені,— зате майже всі здавалися веселими.
Коли хтось у Німеччині сказав мені одного разу: дорога належить двигуну, я відчув, що це блюзнірство.
В Ірландії мені часто хотілося сказати — дорога належить коровам, та й справді, корів відправляють на пашу так само без нагляду, як дітей до школи. їхні череди окупують дорогу, вони озираються на гудки автомобілів, а водії мають змогу довести, що володіють почуттям гумору, вміють зберігати рівновагу й випробувати свою вправність, під'їхавши до череди впритул, з острахом проштовхнутися у вузенький прохід та, наздогнавши першу корову, об'їхати її, натиснути на газ і подякувати долі, що вдалося уникнути небезпеки. А що може бути більш хвилюючим, краще стимулювати людську вдячність, ніж подолана небезпека? Тож ірландський шофер — це людина, якій завжди притаманне почуття вдячності. Йому доводиться постійно боротися за своє життя, своє право і свій темп — проти корів і школярів Йому ніколи не спаде на думку, сформулювати снобістський лозунг: "Дорога належить двигуну". Кому належить дорога в Ірландії — ще невідомо, а які ж вони гарні, ці дороги,— мури, мури, дерева, знову мури й живоплоти. Каміння ірландських мурів вистачило б, щоб збудувати вавілонську вежу, але ірландські руїни доводять, що розпочинати цю роботу безглуздо. Принаймні, двигунові ці гарні дороги не належать, а лише тому, хто ними користується саме в цю хвилину, а той, в свою чергу, надає бажаючому проїхати можливість довести свою спритність. Деякі дороги належать віслюкам — їх у Ірландії море, вони об'їдають живопліт, меланхолійно розглядаючи пейзажі й повернувшись задом до авто, що саме проїздить повз них. В усякому разі, двигунові дорога не належить.