Двох рішенців для мене не було. Звичайно, я не міг залишити дядька наодинці з чудиськом, хоч не мав певності, що з мене буде якась поміч. Заїкатися в присутності матері, аби й мене відпустили на Собакареву гору, не мало сенсу. І я поклав діяти сам.
Виковзнувши Радульським провулком на Піщану вулицю, я побіг через сосняк, аби перестріти дядька Дениса десь на півдорозі до Собакаревої гори і, невидимкою супроводити його. Але я приблукав у лісі і тільки попрямцювавши на голосний ґелґіт вороння, видибав нарешті на просіку, вистеблену дядьковими ступами. Дядькова постать, дрібна, билинчата між опасистих і довгов'язих сосон, темніла вже у видолку, з якого, мов велетенський гриб, круто виростала поросла в підніжжі молодим сосняком Собакарева гора. Хмара вороння, передчуваючи кривавий герць, висіла над дядьком, густо, жадібно каркаючи, сковзувала з рожево-сизої небесної крутизни в долину Стрижня. Я намацав під куфайкою руків'я кухонного ножа і рушив просікою…
Цієї хвилини я любив дядька Дениса і волів померти разом з ним, аніж стати свідком його героїчної смерті.
Воно підступно накинеться на дядька зі спини, і тільки я, Михайло Решето, стоятиму на дорозі страховиська; я вихоплю ножа і з усіх сил штрикну ним у щілину залитих живим смальцем дверцят; за інерцією воно ще промчить декілька метрів, і зімне мене, і вчавить у сніг, але з вереском впаде на землю, поливаючи її кров'ю. Дядько Денис обернеться на вереск і доб'є чудовисько, а мене візьме на руки та понесе по ирійських вулицях, і людські юрми, вражені моїм героїчним вчинком, ітимуть слідом; а десь неподалік школи я помру на дядькових руках і мене схоронять на ирійськім майдані та напишуть на гранітній плиті: "Михайло Решето, з предків козак", а дівчина з настінного календаря щодня по дорозі до школи заходитиме на мою могилу, і квіти…
Я рішуче й зле відігнав свої сахаринові марева: дядько Денис уже стояв під самісінькою Собакаревою горою, що, підрита вподовж багатьох весен чорториями, зависала над ним рудими щелепами глинищ. Увібравшись у молоду кригу, Стрижень підперезував гору яскравим синім шовком, що був облямований мереживом соснових пущ. Дядько Денис добув з портфеля пляшку з соком, відкоркував і випив нахильці, підтримуючи лівою рукою шапку, що сповзала на потилицю. По тому ступив під склепіння гори, пригнувшись і впершись долонями в коліна. Завмерши на узліссі, я почувався так, буцім це на моїх плечах, а не на дядькових, лежала Собакарева гора.
— Паць, паць, паць… — порушив тишу дядьків голос, лагідний, пестливий. — Паць, паць, паць…
Стрижень німував, шкірячись до неба білими гребенями заметів серед крижаного груддя.
— Паць, паць, паць, паць, паць, паць, паць…
Раптом ріка переломилася навпіл від берега до берега, наче сталева коса, струмені пирснули з тріщин і викинули на зводянілу кригу клоччя срібної піни — дзеркальних коропів, що зіперлися на пружинисті хвости й затанцювали на морозі. А відтак крижані поля поблизу гори піднялися, стали сторчма і розсипалися на дрібне дзенькотливе буруння; з широкої, на півріки, ополонки, де вода кипіла й вибухала, з'явився чорний, у твані, ріг гаража, звареного з танкової броні, і вже уся причілкова стіна його бовваніла в піні та шереху.
— Паць, паць, паць… — ніжно кликав дядько Денис.
Підштовхнуті зсередини дверцята гаража розчинилися, і в колючо-білім присмерку зимового дня зарожевів п'ятачок кабана, а крізь булькання води та шерхіт криги почулося благодушне:
— Рох-х-х-х-рох-х-рох…
І тоді, обриваючи рохкання, над Стрижнем пролунав, наче клич до бою, басовитий, але молодий відчайдушною рішимістю голос дядька Дениса:
— То ж згинь, породжена мною потворо!
Дядько напружився, обличчя його зачервоніло й оросилося потом, а ноги вгрузли в пісок, перемішаний із снігом по щиколотки. І Собакарева гора згойднулася, вирвана з берега, як бульдозер вириває обланцюгований пень; розчахнене підгір'я червоно зяяло пластами зпресованої, прошитої деінде корінням сосон глини, а по крутосхилах з гуркотом і тріском котилися валуни. Наступної миті дядько Денис поволі випростався, піднімаючи на плечі Собакареву гору (лисий шпиль її проштрикнув сувій сніжних хмар) і кинув її в ріку, на чорну громадину панцирника, як кидають з плечей мішок збіжжя. Гора шурхнула на середину ріки, в пробиту чудищем ополонку, і вода бризнула увсібіч холодно-сизими пінистими хвилями, з головою накривши дядька Дениса. Я злякано зойкнув, але хвиля відкотилася, лишаючи у глинищах і калабанях, що значили місце, де нещодавна лежала Собакарева гора, брудне шумовиння, а дядько несхитно стояв на березі. Проте за мить обличчя йому пересмикнулося з болю, руки хапливо лягли на живіт і дядько почав хилитися до води, як хилиться могутнє, але підтяте рікою дерево. "Надірвався!.." — майнула мені думка, і я кинувся до берега, зукоса поглядаючи на Стрижень, що погрозливо вирував, скрегочучи крижинами, перед несподіваною загатою. Я встиг підхопити дядька попід руки і відтягти на узгір'я, до лісу. А вже ріка, по вінця наповнивши улоговину перед греблею, хлинула, змітаючи все живе зі своєї дороги, по березі, і Собакарева гора стала на віки Денисовим островом.
Дядько усе ще непритомнів, і тіло його, важке і в'яле, буцім з мокрої вати, обривало мені руки. Небо набурмосувалося, темніло, по улоговині снували колючі, в'юнкі крутні снігового пилу — збиралося на хвищу. Ріка, лютуючи з перешкоди, похмуро й загрозливо ревла. Одяг на дядькові крижанів, обличчя хололо, бралося шугою.
І в цей мент за моєю спиною радісно, переможно прогучав паровозний гудок. Я рвучко озирнувся — просікою, торохкаючи на занесених снігом пнях, пахкаючи в похмуре, низьке небо пишнобілими клубами диму, до нас мчав паровоз дядька Якова і смагле, промаслене та продимлене обличчя машиніста усміхалося крізь притрушене інеєм, що сіявся з сосон, скло кабіни…
ЛЮБОВНА ДРАМА МИХАЙЛА РЕШЕТА
Я сидів за столиком читальної зали над підшивкою молодіжного журналу, де друкувалася з номера в номер наркотично-пригодницька лірично-фантастична повість, а недільний день, погожий, морозний, як пишуть у газетах, нетерпляче стукався в золотисто-сині шиби вікон, аж шиби іскристо дзвякотіли, і я затуляв вуха долонями, щоб не чути того звабливого дзенькоту, не піддатися на поклик ясно-білих заметів по той бік вулиці, розписаних синьо-червоно-зеленими лижами.