Голос писарка у мундирі з блищиками віддалявся, розсотувався пустинністю полів, які стали зненацька знайомими і рідними; я упізнав долину, що в ній кожної весни стояла вода і з прозорого мілководдя виштиркувалися червонуваті пагінці щавлю; упізнав Діброву, куди ми влітку ходили чималим хлопчачим гуртом, бо то був природний кордон між землями Пакуля та Чорторийки і чорторийські хлопчаки задиралися до пакульських одинаків, а гурту боялися; упізнав на обрії круту баню пакульської церкви, що підпирала й тримала на своїх плечах край неба з ясно-білими гронами хмар. І в цей мент, коли до мого Пакуля лишалося не більше версти і серце мені невідомо чому завмирало, мене пробудив нетерпеливий, стривожений згук Кузьми Перебенді — великий лицедій виходив з Діброви, посвічуючи собі долонею, наче електричним ліхтариком.
— Доки можна блукати в паперових кущах, друже? Ти вже забрів і в рукописи? Ну, метка молодь. А надворі — ранок. Я з ніг збився, розшукуючи тебе…
Він підняв правицю, смикнув за край неба з оболоками хмар і, сухо шелестячи, відсунулася синя завіса неба: за широким, на півстіни, вікном ранкові в залюднений Ирійський майдан з рожевими, в риштуваннях, стінами новозведеного театру і сизими, в паморозі, вітами тисячолітніх ирійських соборів…
Вийшовши під солом'янською вербою з автобуса, я захитався на безвітрі; так упав на силі, поки блукав по книжкових світах.
— Ви — крайні?
Зверталися до мене. Роззирнувшись, я помітив, що й справді вивершую хвіст черги, яка пливе в річище Солом'яної вулиці.
— А що дають? — запитав я.
— По потилиці! — одгиркнувся дрібненький чоловічок.
Він стояв поперед мене і перебирав шістьома в'юнкими руками яблука у високих кошелях.
— Хлопчина не відає, а ти кусаєшся, мов скажений… — озвалася з черги сердешна бабуся. — Се до Солом'яника, Дениса, усі стоять, дитинко. Об'явилося йому од самого господа вино робить. Тільки не з води, а з яблук, і з гнилих, і з різних. Тож оце і стоять люди, бо літо було на яблука врожайне. А коли і ти з Солом'янки і маєш сад, зачекай, поки за тобою займуть, і біжи по яблука, з сулією вина додому повернешся…
Я меланхолійно побрів вздовж черги, що пахла антонівками, путинками, пепінками, шафраном, райками, і так дістався нашого двору. У городі на весь Ирій татакав конторський дизель, вистрелюючи в мальоване низькохмар'ям небо кільця сизуватого диму, пронизливо гули за парканом центрифуги. В паркані темніли ляди, куди солом'янці висипали з мішків, відер, корзин, кошелів яблука. За кілька кроків від ляд з того ж паркану виштрикувалася металева труба, з якої безупинно дзюрило в бачки, сулії, відра, банки, каністри, карафки й фляги золотисте яблучне вино. Черга рухалася бадьоро й життєрадісно — далеко не відходячи, солом'янці куштували Денисове вино і попід парканами аж до лісу сиділи, звісивши між колін голови, ті, хто вже донесхочу напробувався.
Дядько Денис, теж напідпитку, величався на ґанкові, стріляючи з пальця по горобцях. Після кожного пострілу у вишняку глухо гупало, але горобці не тікали: були сміливі, бо хмільні, як і дерева, паркани, що перехнябилися та ледве трималися землі. Винний дух витав над обійстям, густий і хмільний: у залізних бочках та цистернах під яблунями вишумовувало і пінилося. З курника визирала новенька кібернетична машина, що керувала виробничим процесом, приймала яблука і відпускала молоде вино. Кібернетичну машину добув для дядька Дениса за літру спирту кум Цокало у знайомого завідувача складом науково-дослідного інституту.
— А знаєте, дядьку, я вичитав, що ми, Решети, — з козаків! — радісно заусміхався, прищикнувши хвірткою гомін черги.
— Хіба за те гроші платять чи — пенсія персональна? — глянув на мене каламутними очима дядько Денис.
— Не платять, але… Так і написано: "Оний Решето — з предків козак".
— А може, він — решето для круп, а ти — решето для дерті…
— Там тільки про одного Решета. Якийсь писарок переписував для начальства. Цікаво: прізвища ті ж, що й тепер у Пакулі. А двісті років минуло. Се ж люди ніби завжди були. А я думав, що Пакуль — це лише тепер і скороминущий. А Пакуль…
— Що ти мені тут запакулив над вухом! — раптом збеленів, здавалося, безпричинно, дядько Денис і схопився на ноги. — Може, я — від самого Наполеона. Може, бабка моя — Марія Стюарт, англійська королева, про яку видатний німецький поет і драматург Шіллер написав книжку! А може, я плював на твій Пакуль, колишній і теперішній, з високої Собакаревої гори! І не один раз плював, а тричі, тричі! Що, не віриш? Ходімо — плюну. Зараз, зараз ходімо, і дивись у всі свої баньки. І на них, — дядько кивнув у бік черги, — можу плюнути. Тільки на себе не плюну, бо я єсть я!
З тим дядько Денис, підсмикнувши галіфе, твердим, рішучим ступом рушив по протореній кабаном дорозі у бік Стрижня. Я, хоч і був вкрай стомлений, подрібнював слідом. Лихі передчуття гнітили мене.
Минав короткий осінній день, збиралося на вечір.
Коли ми зійшли на Собакареву гору, споночіло, і небо висіло над нами, наче побита міллю хустка, якою, замість абажура, завішено лампу. По небу швидко, наче в кіно, пливли білі снігові оболоки. За нашими спинами, розцяцькований вогнями, блимав Ирій, а десь там, у темних, втаємничиних безмежжям полях принишк Пакуль. Під горою, в глинищах шелестів шугою Стрижень — ночі були морозні, пахло першим снігом.
— Витріщай баньки´, — зараз плюну! — невідомо на кого гніваючись, гукнув дядько Денис.
Мене нудило, і я починав знову, як колись на бочці, ненавидіти дядька Дениса. А він стояв на лисій вершині гори, розкарячивши ноги, мов телефонний стовп з підпоркою, і не плював.
— Дивишся? Зараз плюну!
Я пригнічено вслухався в холодний шерхіт шуги, а дядько стояв і все не плював.
— Дивишся? Плюю!..
Я подумав, що, коли він зараз плюне, щось зміниться в моїм житті, воно рушить по якихось нових річищах, наче загачений Стрижень, тільки я ще не знав, по яких.
— У горлі пересохло… — раптом прогучав дядько Денис з вершини Собакаревої гори, — Випити б…
Я мовчав.
І тут ми вчули знайомий скрип коліс — попід сосняком низкою сірих тіней вервечилась на колгоспні поля асенізаторська валка.