— Питайте, що хочете, містере Холмсе, — бадьоро сказав він. — Хоч і важко про це говорити, але я відповідатиму тільки правду.
— Розкажіть мені про вчорашній вечір.
— Гаразд, містере Холмсе. Як священик уже розповідав, я там повечеряв, а потім мій старший брат Джордж запропонував зіграти у віст. Ми сіли грати близько дев’ятої години. Коли я зібрався додому, було чверть на одинадцяту. Я залишив їх, коли вони ще сиділи за столом, здорові й веселі.
— Хто випустив вас?
— Місіс Портер уже лягла спати, тож я виходив сам. Я сам зачинив за собою двері. Вікно кімнати, де ми сиділи, було на засувці, а штора — відслонена. Сьогодні вранці там усе було так само, тож немає причини думати, що там побував хтось чужий. І все-таки це страх довів моїх братів до божевілля, страх убив Бренду — якби ви бачили, як вона лежала, перехиливши голову через бильце крісла! Мені вже до смерті не забути цієї кімнати.
— Те, що ви розповідаєте, видається більше ніж дивним, — мовив Холмс. — Як я розумію, у вас немає жодної версії про те, що з ними сталося?
— Щось диявольське, містере Холмсе, диявольське! — вигукнув Мортімер Трідженіс. — Щось потойбічне проникає до кімнати й відбирає в людей розум. Хіба людина здатна на таке?
— Боюся, — мовив Холмс, — що коли людям це не під силу, то й мені не під силу. Але, перш ніж пристати на вашу думку, нам треба спробувати знайти природну причину. Щодо вас, містере Трідженісе, то ви, як я зрозумів, не ладнали зі своїми родичами, — адже вони жили разом, а ви окремо?
— Так і є, містере Холмсе, але це справа минулого. Ми мали олов’яні копальні в Редруті, та потім продали їх компанії, дістали добрі гроші й виїхали звідти. Правду кажучи, ми посварилися, ділячи ці гроші, й на деякий час розійшлися, але що було, те минулось, і тепер ми знову найкращі друзі.
— Повернімося до вчорашнього вечора, який ви провели разом. Ви не пригадуєте чогось, що могло б пролити хоч якесь світло на цю трагедію? Подумайте як слід, містере Трідженісе, бо будь-який натяк може стати мені в пригоді.
— Ні, нічого, сер.
— Як почувалися ваші рідні?
— Якнайкраще.
— Вони не були знервовані? Не передчували якоїсь небезпеки?
— Ні, ніколи.
— Більше ви нічого не додасте, щоб допомогти мені?
Мортімер Трідженіс на якусь мить напружив пам’ять.
— Мені спало на думку лише одне, — сказав він нарешті. — Коли ми були за столом, я сидів спиною до вікна, а брат Джордж, мій партнер по картах, — обличчям. Раптом я помітив, що він уважно дивиться через моє плече, і я теж озирнувся й поглянув туди. Вікно було зачинене, але штора — відслонена, тож я зміг розгледіти кущі серед травника, й мені здалося на мить, ніби там щось ворушиться. Я навіть не зрозумів, чи то людина, чи тварина, але подумав, що там хтось є. Коли я спитав брата, куди він дивиться, той відповів, що йому теж щось примарилось. От і все, що я можу сказати.
— Ви не цікавилися, що це було?
— Ні, я просто не взяв це до уваги.
— Коли ви пішли звідти, у вас не було передчуття лиха?
— Анітрохи.
— Мені не зовсім зрозуміло, як ви так швидко довідались про трагедію.
— Я звичайно рано встаю і йду перед сніданком гуляти. Сьогодні вранці я тільки-но вийшов, як мене наздогнав в екіпажі лікар. Він сказав мені, що стара місіс Портер послала по нього хлопця й просила негайно приїхати. Я скочив у екіпаж, і ми помчали. Там ми відразу кинулися до цієї страшної кімнати. Свічки й камін погасли вже давно, і всі вони сиділи в темряві аж до світанку. Лікар сказав, що Бренда померла щонайменше шість годин тому. Жодних слідів насильства не було. Вона лежала в кріслі, перехилившись через бильце. Джордж із Овеном співали на різні голоси й бурмотіли, наче дві величезні мавпи. О, як це було жахливо! Я ледве це витримав, а лікар аж пополотнів. Йому стало зле, й він упав у крісло, — добре, що нам не довелося приводити його до тями.
— Дивовижно, справді дивовижно! — мовив Холмс, підводячись і беручи капелюх. — Гадаю, нам треба негайно вирушити до Триденік-Ворта. Мушу зізнатися, що мені нечасто траплялася справа, яка з першого ж погляду здавалася б такою незвичайною.
* * *
Того ранку наш розслід майже не просунувся вперед. Зате майже відразу стався випадок, що справив на мене гнітюче враження. Ми йшли до місця трагедії вузьким, звивистим путівцем. Почувши торохтіння карети, ми зійшли на узбіччя, щоб пропустити її. Коли вона промчала повз нас, я встиг побачити за піднятим склом віконця перекошене, витріщене обличчя. Ці вибалушені очі й вишкірені зуби промайнули, як жахливе видиво.
— Мої брати! — скрикнув, збліднувши, Мортімер Трідженіс. — Їх везуть до Гелстона.
Ми з жахом дивилися вслід чорній кареті, що гримотіла по дорозі. Потім знову вирушили до будинку, де господарів спіткала така страшна доля.
Це була простора світла будівля, схожа радше на віллу, з великим садком, де завдяки м’якому корнвелському осонню вже буяли весняні квіти. В цей садок якраз і виходило вікно вітальні, крізь яке, за словами Мортімера Трідженіса, проник злий дух і відібрав у господарів розум. Перш ніж ступити на ґанок, Холмс поволі, замислено пройшовся стежкою між квітниками. Як я пригадую, він був такий задуманий, що перекинув лійку, й на стежку, обливши наші ноги, хлюпнула вода. У будинку нас зустріла економка місіс Портер — старенька корнвелка, що хазяйнувала тут із молоденькою дівчиною-помічницею. Вона охоче відповіла на всі Холмсові запитання. Ні, вночі вона нічого не чула. Господарі останнім часом були в доброму гуморі: вона ніколи не бачила їх такими радісними й веселими. Увійшовши вранці до кімнати й побачивши те страшне товариство біля столу, вона з переляку знепритомніла. Отямившись, вона відчинила вікно, щоб впустити свіжого вранішнього повітря, кинулася на дорогу, стріла там фермерового хлопця й послала його по лікаря. Господиня лежить у спальні нагорі, якщо ми хочемо поглянути на неї. Братів ледве заштовхнули до карети четверо здорованів-санітарів. А сама вона ні дня не залишиться тут і сьогодні ж виїде до рідних у Сент-Айвс.
Ми зійшли нагору й оглянули тіло. Міс Бренда Трідженіс була надзвичайною красунею, — це було помітно навіть зараз. І по смерті її смагляве, тонке обличчя було дуже гарне, хоч і позначеним слідами жаху — її останнього відчуття. Зі спальні ми пішли вниз до вітальні, де сталася ця трагедія. В каміні ще з вечора дотлівав попіл. На столі стояли чотири догорілі свічки й лежали розкидані карти. Стільці було відсунуто до стін, але інших речей ніхто не торкався ще з ночі. Холмс легкими, швидкими кроками обійшов кімнату: він сідав на різні стільці, пересував їх і розставляв так, як було напередодні. Він роздивився, як добре видно з різних місць садок, оглянув підлогу, стелю, камін, але жодного разу я не помітив ні раптового блиску в його очах, ні стиснутих уст, які підказали б мені, що його думку осяяла іскра здогаду.