— Ростіть же, маленькі! Дужі ростіть, бо, може, ще й вам боротись доведеться. Та знайте, діти: в боротьбі є й щастя, й радість. Ми гинули в тюрмах, в Сибіру на засланні, а гляньте, хіба ми не щасливі, коли навколо такий квітник щасливих і вільних дітей трудящого люду... Ступаймо ж широко в наше майбутнє — комунізм! Хай живе наша Радянська влада! Стих. А шарпнулися крики:
— Хай живе Радянська влада! І оркестр, і плескіт рук.
Од шефів — од залізничного депо — подарунки піднесли дітям: бібліотеку й інструмент для майстерень. Тоді від сільради один вітав, од комсомолу, а від радгоспу ще й подарунок представник передав — двоє поросят йоркширських2 на розплід...
За всім цим од дітей Коля Охрій відповідав на привітання й дякував за подарунки. Говорив про історію будинку цього дитячого за п'ять літ. ї наприкінці вже розповів про "водокачку", що її самі вигадали і зробили самі, і сьогодні спробують її.
Сивий робітник тоді весело:
— О, то ви такі? Молодці! Інженерів саме нам і треба,— в країні виробництво підіймати на ноги.— І він настоював, щоб зразу ж і спробувати "водокачку". А концерт потім нехай.
Всі теж зацікавились. Чулося в натовпі: "водокачка", "самі вигадали", "ото штука", "диви". Діти ще дужче заметушилися. А натовп, мов хвиля, з галявини до грядок. І оркестр пересунувся — став на ґанку.
Круча, і низ, і грядки порожні були. Всі діти десь.
Тиша. Лише чути було ззаду хіба:
— Передні, сядь.
Слухняно опускались передні в траву. Махнув хтось оркестру, той стих. І натовп увесь аж дух затаїв — чути, як шерхало листя вгорі.
Тоді ж од будинку рушили діти струнко, з цеберками, з поливальницями.
А ззаду врочисто несли — ринви, цебри і драбинку. Зашуміло, заклекотало по сходах і внизу. На стовпи, раніш позакопувані, стягли і прибивали ринви і сточували в одну суцільну ринву від шаплика аж до осики.
Усе раніш було приладнано. Отже, тому так і горить під руками. Вже й через розсоху на блок каната з цебром перекинуто і край за колесо прив'язано отої, що під осикою, кру-тілки. Од зруба до цебра, що під осикою, теж ринвочка не дуже довга... Все. Хтось крикнув:
— Готово!
Тоді всі по сходах збігли на гору. Лишилися тільки біля колодязя двоє. Біля осики теж двоє. Та на драбині біля блока один.
Усіх п'ятеро.
— Давай води,— хором із горба.
Крутілка заверещала у Стьопи з Андрушею. Витягли прудко і враз: го-оп! — і в ринву, а з неї та в цебер під осику. Під осикою тоді друга крутілка задерготіла, а цебер поволі угору, вгору аж до розсохи, аж до краю ринви тієї великої. Тоді Петро, що на драбині біля блока на— розсосі,— під дно цебер і — раз! — вилив у ринву, і зараз же униз цебер пішов.
Поки на землю став під ринву, а вже Стьопа з Андрієм:
— Го-оп!
І знов цебер угору. Тиша.
Мов дух затаїли всі на горі.
І враз — чути в тиші тій — із ринви великої в шаплик — ш-ш-ш... вода зашуміла.
Павза. Ш-ш-ш... Другий цебер. Павза... Ш-ш-ш...
Натовп, мов зачарований, і не ворухнеться. Аж це як вибухне радісним шумом, із криками, плескотом рук.
І оркестр вдарив. А з шаплика вже через вінця ллється вода...
Діти раді круг нього. Руки — у воду. Може, не вірилось? Ні, вода справжня й холодна. Ллється, ллється на землю... Хапали жменями. Галас. І бризкали руками на грядки... А в бризках тих — в кожному — шматочок сонця.
І навколо сонця, сонця! І радісних облич.
192$