БРЕДБЕРІ: Тієї ночі ми зібралися в планетарії Каліфорнійського технологічного інституту12, це було свято, наче несподівана вечірка. Ми з Карлом Саґаном13, і всі решта, хто там був, не спали до ранку. Нарешті на величезному екрані почали з'являтися знімки поверхні Марса. Всі були приємно збуджені — танцювали, сміялися, співали. Біля дев'ятої ранку прийшов Рой Тіл з програми новин, підсунув мені мікрофона і каже: "Пане Бредбері, всі ці роки ви писали про Марс, про його цивілізації і міста. Як ви себе почуваєте тепер, коли всі побачили, що ніякого життя там нема?" Я глибоко вдихнув і відповів — я пишаюсь, що сказав це вголос: "Ідіоте! Телепню! На Марсі життя є — подивися на нас! Ми і є ті марсіяни!"
PLAYBOY: Ви мали відчувати щось подібне минулого року, коли "Галілей" долетів до Юпітера.
БРЕДБЕРІ: Ці вчені просто неймовірні. Кожного разу, коли мені у місці, подібному до лабораторій Каліфорнійського технологічного інституту, хтось показує якийсь телескоп зі словами: "Правда, чудовий?" я кажу: "Ні". А коли питають: "Що ви маєте на увазі?" — відповідаю: — "Це ви чудові. Ви його винайшли. Ви просто генії".
PLAYBOY: Що спонукає вас писати?
БРЕДБЕРІ: Те, що я буду чарівником, я вирішив значно раніше, ніж те, що буду письменником. Маленьким хлопчиком я виходив на сцену з фальшивими вусами, що відпадали під час вистави, і чаклував. Я й досі цим намагаюся займатися, — тепер, коли пишу. До того ж, письменники пишуть, бо відчувають потребу, щоб їх любили. Гадаю, це можна назвати ненаситністю, чи не так?
Письменництво допомогло мені ще одним чином. Після того, як я почав писати серйозно, я зробив найбільше в моєму житті відкриття — що я маю рацію, а той, хто не погоджується зі мною, — не має. Як чудово збагнути таке: нікого не слухай і завжди йди власним шляхом.
PLAYBOY: Ви згодні, що це помилкова, егоїстична точка зору?
БРЕДБЕРІ: На жаль, я не певен, що вмію контролювати своє еґо. Я намагаюся не забувати, що голосно розмовляю, і це — моя проблема. Але я принаймні не потерпаю від синдрому викривленої самоідентифікації, як, скажімо, Карл Саґан.
PLAYBOY: А що трапилося з Саґаном?
БРЕДБЕРІ: З кожним роком він "бронзовіє", тому що пам'ятає, що він — Карл Саґан. Так само, як Норман Мейлер пам'ятає, що він — Норман Мейлер, а Ґор Відал пам'ятає, що він — Ґор Відал. Я не пам'ятаю того, що я — Рей Бредбері. В цьому й полягає різниця. Неважливо, хто ти. Непотрібно розповідати всім, хто ти такий, бо інакше зникнеш під маскою фальшивої особистості. Справжню твою особистість видно в твоїй творчості.
PLAYBOY: Дехто з критиків каже, що ви занадто покладаєтеся на фантазію і недостатньо на науку, щоб бути поважним науковим фантастом.
БРЕДБЕРІ: Мене не цікавить, що каже технічний персонал, який обслуговує наукову фантастику. Їх дратує, що я обходжуся без убивств. Я використовую наукову ідею, як платформу, з якої злітаю, не падаючи назад. За це вони на мене й сердяться. Вони вже сорок років буркотять, як це я в Марсіанських хроніках посмів наділити Марс атмосферою.
PLAYBOY: Популярність Марсіанських хронік почалася з літературного огляду Крістофера Ішервуда. Ви знали його особисто?
БРЕДБЕРІ: Це був просто щасливий випадок. Влітку 1950 року я пізнав Ішервуда в Санта-Моніці, коли він переглядав книжки в книгарні. Щойно вийшла моя книжка, я схопив з полиці примірник, підписав і дав йому. В нього витяглося обличчя, в мене впало серце, але за два дні він потелефонував мені і каже: "Чи ви розумієте, що ви написали?" Я запитав: "І що ж я написав?" Але він тільки запропонував мені прочитати його огляд в Таймс. Ця захоплена рецензія перевернула моє життя — книжка моментально очолила списки бестселерів і друкується й досі.
Він люб'язно познайомив мене з різними людьми, з котрими, на його думку, варто було б знатися, наприклад, з Олдосом Гакслі, що був моїм літературним кумиром, відколи з'явилася його книжка О, дивовижний новий світ.
PLAYBOY: Яким був Олдос Гакслі?
БРЕДБЕРІ: Дуже ввічливим. Більшість англійців — тобто більшість англійців-інтелектуалів — всі дуже ввічливі; поводяться з вами, як з генієм, що дуже приємно. Багато років опісля ми з Гакслі брали участь в одній телевізійній дискусії, де обговорювали майбутнє американської літератури. Проте мене розчарувала його відмова визнати, що наукова фантастика є єдиним шляхом для розвитку художньої літератури.
PLAYBOY: Тоді він вже вихваляв достоїнства психоделіків14. Мабуть, він запропонував спробувати їх і вам.
БРЕДБЕРІ: Я дав йому єдино правильну відповідь: "Ні, дякую. Не хочу, щоб в моїй голові відчинився люк — він може потім не зачинитися".
PLAYBOY: Кого з молодих фантастів ви вважаєте найкращим?
БРЕДБЕРІ: Я настільки заклопотаний щоденними справами, що в мене немає часу на подібні пошуки. Ви усвідомлюєте, скільки щороку виходить нових романів? Сотні!
PLAYBOY: Тобто, ви ухиляєтесь від відповіді?
БРЕДБЕРІ: Добре — я визнаю: я не хочу читати того, що з'являється в моїй галузі.
PLAYBOY: Чому?
БРЕДБЕРІ: Бо це кровозмішення, що неприпустимо. Книжки зі своєї галузі потрібно читати, поки ви ще молоді. Коли мені було вісім, десять, дванадцять, шістнадцять, двадцять п'ять років — я читав наукову фантастику. Але потім перейшов на Александра Поупа, Джона Дона і Мольєра, щоб перемішати їх.
PLAYBOY: Що ви можете сказати про більш відомих наукових фантастів, — наприклад, про Курта Вонеґута?
БРЕДБЕРІ: Ми знайомі, і в нас нормальні стосунки. В нього добре чуття гумору, а декілька років тому ми провели чудовий день в Нью-Йорку. Але я нічого не читав з часів його Механічного піаніно (Player Piano, 1952), а це було сорок років тому. Тому не можу нічого сказати.
PLAYBOY: А про Роберта Гайнлайна?
БРЕДБЕРІ: Я познайомився з ним в кафетерії в центрі Лос-Анджелеса. Я тільки-но закінчив школу, а Гайнлайну був 31 рік. Він був добре відомим автором і писав гуманістичну фантастику, яка вплинула на мене так, що я відважився писати не про машини, а про людей.
PLAYBOY: Що ви можете сказати про авторів, які популяризують науку в науково-популярних виданнях, наприклад, про Стівена Гоукінса і його Коротку історію часу15?