Чому мистецтво так часто твориться надломленістю, пограничним станом, психічною дисгармонією? Невже красу дозволено відтворювати лише напівхворому мозкові? Де поділися великі олімпійці духу, світлі самураї малярства? Так здрібніло століття? Здрібніла людина? Але повноцінного сприймача не може зацікавлювати надтріснута картина світу, галюциногенні виквіти нездоров'я, мистецтво, просякнуте агресією, зображення людини, паралізованої страхом? Це ж неминуче повинно викликати відторгнення, як відштовхує чужорідне тіло людський організм, як не сприймає друга група крові четвертої, як дають іноді непередбачувані мутації навіть її додатній та від'ємний резус... Чи руїнницький інстинкт закладений у людині так глибоко, що ніяким цивілізаційним парфумом його не здолати? Може, мистецтво є лише справді, як учив цинічний віденський психіатр, проявом сублімації непогамовного лібідо?
Кирило прекрасно тямив, що ці трюїзми-порхавки, котрі виникали у його запаленому мозку, мало наближають до відповідей. Але відповідей немає, друже, заспокоював себе художник, усякі вічні запитання є лише fata morgana, ілюзією пошуку, будь-які рефлексії є сприятливим фундаментом для потраплення до психушки, а усяке внутрішнє життя, як вчать нас уже новітні гуру, є шкідливим і міазматичним. Господи, оце домислився, мордувався Кирило. Ні-ні, шепотів знадливий та інтимний голос alter ego, жодних рефлексій про рефлексії. Є конкретне століття, рік, пора року, день, люди, які тебе оточують, конкретні гроші, які ти можеш заробити, жінки, яких ти можеш любити, конкретне власне здоров'я, яке не створять тобі ніякі нудні рефлективні та меланхолійні знайомі із нахилом до паніки, слізливості та алкоголю. Не вникай, Кириле, у їхнє внутрішнє життя, адже ти навіть доцільність свого ставиш під сумнів, не будь їм нянькою, плюнь на їхні проблеми, адже твоїми вони не цікавляться, якщо не враховувати фальшиву позлітку псевдоусмішок і плюгавенькі горілчані одкровення. Будь також байдужим до їхніх малих і великих радощів, не май до них ні заздрості, ні неприязні, не плекай у власній душі ні теплоти, ні холоду до людини. Викинь нафіг за шкірку своє внутрішнє життя, працюй для заробітку, стань комерційним митцем, буржуазним художником, імпресаріо долара, котрий, проступатиме, як палімпсест, із кожного сюжету твоєї роботи!
Обличчя Кирила Орленка відтіняло усю чорну веселку внутрішньої муки. Раптом у двері хтось постукав, і Кирило зіщулився від небажання когось побачити, вдавати інтерес до його справ, обговорювати дріб'язкові події. На порозі майстерні стояв Сава. , ,,, ,
Вони познайомилися на одній із національно-богемних пиятик кінця ісімдесятих. Спільне піднесення сердець, надії на воздвиження, одібність психотипу, але нетотожність занять (бо рідко зустрінеш ірних дружбанів-малярів), нехіть до тирлування і перемивання кісточок ближнім поєднали їх. Важливим було і те, що Сава і Кирило зустрічалися рідко, не набридаючи один одному тими кожноденними відходами людської душі, нецікавою констатацією малосуттєвого фактажу буднів. І хоча двоє загалом не товаришували з горілкою та іже з нею, але при зустрічі дозволяли собі добряче відірватися, будучи відвертими у межах пристойного, майже не торкаючись лінії, за котрою щирість та відвертість стають цинічно-відштовхуючими, повністю спустошуючи співрозмовників. Іноді Сава допомагав Кирилові із продажем картин, рекомендуючи його покупцеві як модерного і водночас органічно-національного художника, що трохи випередив свій час. Частину грошей, за спільною домовленістю, Чорнокрил залишав собі, будучи у такі хвилини, чого гріха таїти, якнайбільше зацікавленим у рекламі та популяризації Орленка-маляра. Той чудово розумів, що дорогі його серцю картини йдуть у колекції грошовитих людей, материкових чи діаспорних, і навряд чи ці товстосуми по-філософському простоюють перед придбаними полотнами київського художника, милуючись таємничою і містичною грою кольорів чи зашифрованими глибинами авторської естетики.
Іноді Кирило волів би пороздаровувати власні роботи гостям-п'яв-кам, можливо, вони більше би цінували такий акт альтруїзму, хоча і тут не було гарантії, що ці картини не з'явилися би у руках мистецьких перекупників на Андріївському узвозі. Але життя вимагало компромісу, з'явилася нова аксіома — талановитим є той митець, що живе із власної праці. Час невизнаних андеграундних геніїв закінчився, і ти, друже, або поклонишся у ноги золотому теляті комерціалізації, або пропадеш, нічого іншого робити не вміючи та й не бажаючи. Але покупців було не так багато, комерційні успіхи саво-кирилівського альянсу — нечастими, через те у Кирила грошей вистачало лише на сяке-таке прожиття і рідкі милостиві ін'єкції гостям-п'явкам, коли відчував потребу в їньому п'яному розхвалюванні, прекрасно знаючи його дешевизну.
Який парадокс: розуміти ілюзорність цих похвал, що гімна варті, і
все ж потребувати їх час від часу. Хочеш gloria, голубе? Але ж навіть
наизнаменитіші імена покриваються прахом забуття, людська слава
ае попелом історії. Чув, Кириле, про цілі містечка для мертвих, котрі
.удовують китайські буржуа? І це жахливо-розкішне і порожнє
сто для покійних існує, як покинута курортна зона. Ось тобі ще одна
стась слави, бо із праху вийшла людина і у прах перейде...
Але прийшов Сава; відкинь сум, чоловіче. Чужий смуток переважно дратує, він передусім б'є бумерангом самого депресанта, який потрапляє у зачакловане коло невдач.
А Сава, на позір такий енергійний, витягнув пляшку марочного вина, як справи, друже. Сава хоче розповісти про власний смуток і кризу, але інтуїтивно вловлює, що наштовхнеться хіба на маску уважності, під якою заховані порожні і байдужі очниці. Адже мистецтвом слухати і співпереживати, а не кивати головою, як механічна лялька, володіють одиниці. Вміло маніпулюючи таким раритетом, можна відчиняти найбезнадійніші у своїй високості двері...
І двоє друзів, даремно сподіваючись на катарсис (бо хіба має дружба сенс без стихійного психотерапевтичного сеансу, готовності кожного взятися за роль психоаналітика, побути духівником, пастирем близької душі), цідять спроквола про неістотне і маловажливе, втікаючи таким чином від осміяних слов'янських сповідей і ув'язнюючи себе у рамки ввічливої пристойності. Якби ж знаття, що потрібно людині сьогодні — стриманої чемності співрозмовника чи калічного російського надриву і сліз, що можуть не тільки розхитувати, але й зцілювати...