Він понуро вештається центральними вулицями, трохи починає вникати у зовсім не містичні, на відміну від вчорашніх уявлень, секрети їхнього розміщення. Він ловить себе на думці, що вже не почувається тут засмиканим і смішним диваком, бо він ходить бруківкою свого, українського міста, не зважаючи на безліч нашарувань і спотворень. Бо він не хапає, винувато і по-лакейському озираючись, крихти на панській кухні. Бо він сидить на величезній раді за величезним центральним золотим столом, ім'я якому — Київ. Бо від цього гігантського уявного стола світитимуть майбутні флюїди щастя...
-Замислений Назар не помічає сонмища жебраків, поораних споживацьким егоцентризмом сановних облич, печаті невідбулості в очах пересічних городян. Замислений Назар зігрітий чистою ідеалістичною вірою, вагу якої неможливо визначити на шальках терезів.
Ось і вокзал, 1600, знову похмурий Остап вже чекає. "До відправлення потяга № 204 "Київ — Івано-Франківськ" залишається 30 вилин, — чують хлопці знеособлений штучний голос вокзального диктора. Мулько Остапові на серці, так завжди чомусь буває, коли він вряди-годи проводжає когось на івано-франківський поїзд. Але геть ностальгійні атавізми, він вважає себе космополітом, принаймні поки що українським. Хочеться сказати Назарові щось гарне, але мозок і язик раптом лінивішають, філософські диспути провадити легше. Назаре, ти... той... ну, вітання батькам і взагалі... вибачай, може, щось не так; ох ці нещирі галицькі перепрошування, ці нашарування фальшу як результат гніту кількох імперій з відмінними ідеологіями, паралельно мізкує Остап.
Брат заходить до вагона, ще зупинився на хвильку, ніби хотів щось сказати. Остапові раптом стає боляче і прикро, що йому Ірен та інші, рідний брат так швидко від'їжджає, вдома все було гарно і просто. Поїзд поволі рушає, Остап іде услід вагона, брат щось каже, але вже нічого не чути, поїзд наддає ходу, залишаючи Остапа у вирі кордо-центричних та раціоцентричних дискурсів.
Жаль тисне на груди, може, треба було завернути Назара, нехай би погостював ще, десь побродити з ним, показати Андріївський узвіз, Лавру, все вийшло так по-свинячому. Але досконалі вокзальні годинники відстукують часоплин, зрештою, нічого страшного, якби ще мене хтось міг глибше розуміти, батьки і брат по вуха зав'язли у сонний триб провінційщини, це зрозуміло із кожного братового слова, Наталка якась. Та цих Наталок, бевзю, тут пачками, в аудиторіях і під готелями, на вулицях нічних і вулицях денних. Звичайно, він любить родичів, і, якщо чесно, все-таки жаль, що вдарив брата, але він не може свої найкращі духовні поривання приносити у жертву очіпкові і плахті, пирогам і шароварам.
Але раптом щось ірраціональне і байдуже до філософських парадигм закрутило Остапові в грудях, запекло біля серця, аж присів. Йому шалено захотілося припасти вухом до залізничної колії, вловлювати магнетизм тіла, що пов'язане надлюдською довжиною із рідним домом, а потім бігти, бігти, бігти за потягом "Київ — Івано-Франківськ"...
ЧАСТИНА III
Сумний і невеселий був золотостольний Київ року Божого 1995-го, мовби накачаний спазмолітиками Геракл або Афродіта, котру за непослух верховний олімпієць переодягнув у лахміття і вислав на трасу пропонувати мінєти перевтомленій та забембаній шоферні. Потворні архітектурні ансамблі спальних районів, яким, крім традиційної невиразності та безликості, інфернальний Хтось уприснув невибагливого наркозу, іноді перериваючи їхній нездоровий сон короткочасною ін'єкцією дешевого стимулятора. І це неприродне заціпеніння і подекуди дикі спалахи, як оази інфекції, мертвотної жвавості й садо-мазохістських веселощів, уселяли жах. Здавалося, що у цих багатоповерхових мішках, котрі покликані були імітувати світло приватності, ауру домашності, поселився недобрий домовик. Люди зі спільного під'їзду не віталися, їм було байдуже, хто розділяє з ними приреченість на виживання, спільну участь у концепції великого експерименту животіння. І скрізь смуток, липкий і безнадійний, що знекровлює обличчя городян, перетворюючи масивні спальні райони на грандіозні вмістилища музею недороблених недовоскованих недофігур, а ін'єкції дешевих стимуляторів, незримі та віртуальні, викликали — ні! не спалахи карнавальних веселощів, масових пофігістських гулянь — а лише виквіти ненависті, агресії, суїциду. І лунали кожен день звістки, похапцем переказувані заляканими бабусями, — когось зарізали, пограбували, зґвалтували. Смуток і насильство облюбували цю землю для власних страхітливих ранкових розминок і вечірніх променадів...
Вночі місто вимирало. Тільки де-не-де скрадалися одинокі налякані перехожі або чвалали підлітки, напомповані допінгами найрозмаїтішо-го походження. Наче неофіційна комендантська година окутувала окраїни розбухлого древнього міста.
Натомість центральна частина жила у розкоші, мовби вродлива дочка, у яку платонічно закоханий батько, що позасвідомо ненавидить іншу, незугарну власну дитину. І це вибіркове уявне кровозмішування із міфічним батьком розділило столицю, доки не з'явилися інші батьки, яким нічого не залишилося, окрім вимушеної любові до сірої території окраїн. Місто у місті, європейські фешенебельні маркети і кав'ярні, офіси та урядові споруди, лоск і блиск, моментальне буржуазне переродження у центрі і безнадія окраїн, котрі начебто покликані були ховати від стороннього ока сотні тисяч прибульців із сіл, що заполонили територію Києва, аби влити у це старіюче місто нову здорову кров, силу і перспективу, аби врешті-решт регенерувати це гігантське маргінальне гетто, це не підрум'янене, а одне з істинних облич града Києвого. І це бунтівниче нуртування сплячого велета починало звісту-вати про себе новими будівлями і початком монументального перелицювання дідівського архітектурного спадку.
Але Саву Чорнокрила не тішила ця косметична регенерація. Нещодавно вони купили на Троєщино однокімнатну квартиру, бо життя у гуртожитку, та ще із маленькою Софійкою Савівною, почало перетворюватися на пекло. Дружина, правда, пішла в академку, комендант почав нахабно вимагати щотижневих хабарів, а відсутність гарячої в°Ди, парабола зникання і з'являння якої не містила жодної логіки, 1ноді доводила Саву до шаленства. Половину суми на купівлю вдалося призбирати (як легко будується це просте, без складнопідрядних викрутасів, речення).