"А ви, мосьпане, — сказав я з дитячим нахабством, — ніколи не припускаєтесь помилок?"
"Я часто їх припускаюсь, — відповів він. — Та замість того, щоб мислити одну помилку, я мислю їх багато, тому не стаю рабом жодної з них". [340]
Я мав враження, що істина Вільяма насправді не цікавить, адже вона є не чим іншим, як узгодженням між річчю і розумом. Натомість він розважається тим, що уявляє собі якомога більше можливостей.
Зізнаюсь, що в ту мить я перестав покладати сподівання на свого вчителя й зловив себе на думці: "Слава Богу, що прибула інквізиція". Я став по боці спраги істини, яка керувала Бернардом Ґі.
І в такому осуду гідному настрої духа, ще більш розтривожений, ніж Юда у ніч на страсний четвер, я разом з Вільямом пішов у трапезну на вечерю.
Четвертого дня ПОВЕЧЕР'Я,
де Срльватор веде річ про несвітські чари
Вечерю для обох посольств влаштували неперевершену. Настоятель, мабуть, дуже добре знав людські слабкості і звичаї папського двору (які, мушу сказати, зовсім не були чужі й міноритам брата Михаїла). Оскільки недавно тут били свиней, спершу планували подавати кишку, приготовану за рецептом Монтекассіно, сказав нам кухар. Та через нещасливу кончину Венанція всю свинячу кров довелося викинути, а інших свиней забити ще не встигли. Зрештою, гадаю, в ті дні нікому не хотілося забивати Божих створінь. Зате нам подали рагу з голуб'ят, вимочених у тутешньому вині, порося, фаршироване зайчатиною, пиріжки святої Клари, рис з тутешнім мигдалем, тобто нескоромну страву, яку зазвичай подавали у пісні дні, пиріг з огірочником, фаршировані оливки, смажений сир, ягнятину під гострим перченим соусом, білий біб і вишукані солодощі — пляцинду святого Бернарда, тістечка святого Николи, завиванці святої Люцїї і вина та настоянки на травах, які звеселили навіть завжди суворого Бернарда Ґі: мелісовий лікер, горіхову настоянку, вино від подагри і вино з тирлича. Це б виглядало на гулянку [341]ласіїв, якби кожен ковток не супроводжувало побожне читання.
Урешті всі встали з-за столу дуже задоволені, дехто виправдовуючись нездужанням, щоб не іти на повечер'я. Але настоятель не гнівався. Не всі мають привілеї та обов'язки, які приймаємо ми, вступивши у наш чин.
Поки ченці виходили, я затримався трохи помишкува-ти в кухні, де готувалися зачиняти на ніч. Я побачив Саль-ватора, який вислизав у бік городу, тримаючи під пахвою якийсь згорток. Мене це заінтригувало, я пішов за ним і гукнув його. Він спробував був викручуватися, а потім на мої запитання відповів, що у згортку (який рухався, немов живий) він має василіска.
"Cave basilischium!(1) Се гаддя цар, весь повен трутизни, що вся просочується вовні! Повідаю тобі, трутизна, смрад з него виходе і згубе тебе! Струє геть чисто... На плечах білі шіямини іміє, а глава єго аки когутяча, а половина єго летить над землев, а половина пересмикаєся, аки єнші гади. Ласиця єго губит..."
"Ласиця?"
"Ано! Малюцке таке звірєтко, криху довше од миші, й ненавиде єї миш зело. Ровно теж гад і ропуха. Вжди вкусять єї, ласиця наглядить собі копрію альбо осоту та й вкушає єго та й воспять до брані. Речут, же ся з очей родит, но єнші речут, же то фалш єсть".
Я спитав його, навіщо йому василіск, а він відповів, що то його справа. Мене муляла цікавість, і я сказав, що тепер, з огляду на всі ці смерті, не може бути ніяких таємниць і що я розповім про це Вільямові. Тоді Сальватор став палко благати мене мовчати, розгорнув пакунок і показав мені чорного кота. Він притягнув мене до себе і з цинічною посмішкою сказав: мовляв, йому не шмиги, що келар і я, один можновладний, а другий молодий і гарний, можемо любитися з селищанками, а він ні, бо бридкий і убогий. Та він знає одні несвітські чари, які здатні приворожити до нього будь-яку жінку. Треба вбити чорного кота, вийняти йому очі, запхати їх у два яйця чорної курки, [342] одне око в одне яйце, а друге — в друге (і показав мені два яйця, запевнивши, що вони від тієї курки, що треба). Тоді слід закопати яйця в купу конячих кізяків, щоб вони там гнили (він вже приготував собі ці кізяки в закутку на городі, куди ніхто не ходить), тоді з кожного яйця має народитися по чортеняті, і вони стануть йому на службу, здобуваючи для нього всі розкоші сього світу. Але, сказав мені він, щоб ці чари вдалися, та жінка, в якій треба розбудити кохання, має плюнути на яйця перед тим, як їх буде закопано в кізяки, і ця притичина вельми турбувала його, бо тієї ночі потрібна була присутність згаданої жінки і щоб вона зробила те, що належить, не здогадавшись, навіщо воно.
(1) Бережись василіска! (Споте, лат.).
Мене відразу кинуло в жар, обличчя моє запалало, запалало й нутро, і ціле тіло, і я ледь чутно спитав, чи нині вночі він має намір привести в монастир ту саму дівчину, що й учора. Він глумливо засміявся і сказав, що, мабуть, неабияка хіть на мене напала (я заперечив і сказав, що питаю просто з цікавості), а тоді заявив, що у селищі жінок цілий гурт і він приведе сюди іншу, ще кращу, ніж та, яка подобається мені. Мені здалося, що він бреше, щоб я не внадився за ним. З другого боку, що я міг зробити? Ходити за ним цілу ніч, коли Вільямові я був потрібний для геть інших справ? Щоб знов зустріти ту (якщо справді про неї йшлося), до якої штовхав мене мій апетит і від якої відштовхував мене розум, і бачити яку мені заказано повіки, хоч я бажав сього знов і знов? Про це не було й мови. Тому я переконав себе, що про жінку Сальватор каже правду. Або що він взагалі верзе небилиці, а чари, про які він говорив, то просто фантазія його простакуватого і забобонного розуму, і нічого робити він не збирається.
Я розсердився і грубо відштовхнув його, сказавши, що хай цієї ночі він краще йде спати, бо по монастирі вештаються лучники. Він відказав, що знає монастир краще від лучників, та й у цій мряці ніхто нікого не помітить. Та що там, сказав він мені, я зараз як драпну звідси, то й ти мене більше не побачиш, навіть якщо я буду тут, за два кроки [343] від тебе, втішатися з дівчиною, яку ти бажаєш. Він висловився іншими, далеко паскуднішими словами, але сенс був саме такий. Я обурено пішов геть, бо не личить мені, новіцієві з вельможного роду, чубитися з цим поганцем. Я знайшов Вільяма, і ми зробили те, що мали зробити. Тобто примостилися в кінці нави слухати повечер'я, щоб після закінчення богослужіння ми були готові вирушити у нашу другу (а я — третю) мандрівку нутрощами лабіринту.