"Коли я визнав когось винним, — уточнив Вільям, — він справді скоїв злочини такого кшталту, що я міг з чистим сумлінням передати його світському правосудцю". [49]
Абат на мить завагався, а тоді спитав: "Чому ви наголошуєте на злочинності дій, не згадуючи про їх диявольську причину?"
"Тому що міркувати про причини і наслідки — то річ вельми трудна, і єдиним суддею тут може бути Бог. Нам нелегко встановити достеменний зв'язок навіть між таким очевидним наслідком, як спалене дерево, та блискавицею, яка його спалила, а намагання прослідкувати іноді дуже довгі ланцюжки причин і наслідків мені здається таким же божевіллям, як намагання спорудити вежу, яка б сягала неба".
"Наш учитель з Аквіна, — мовив абат, — не боявся самою силою розуму довести існування Всевишнього, переходячи з причини до причини аж до самої неспричиненої першопричини".
"Хто я такий, — смиренно мовив Вільям, — щоби перечити учителеві з Аквіна? Адже його доказ існування Бога підтверджують стільки інших свідчень, що й сам доказ сей од цього кріпне. Бог промовляє до нас в глибині нашої душі, це знав ще Августин, і ви, Аббоне, славили б Господа та очевидність його присутності, навіть якби Тома не..." Він зупинився і додав: "Я так собі мислю".
"О, звичайно", — поспішно запевнив його настоятель, і ось таким чудовим способом мій учитель поклав край цій схоластичній диспуті, котра, очевидно, була йому зовсім не до смаку. Відтак він заговорив знову.
"Повернімось до процесів. Розумієте, ось, скажімо, когось було убито отрутою. Цей факт даний нам досвідом. Судячи з деяких неспростовних знаків, я можу припустити, що спричинником отруєння була інша людина. Орудуючи такими простими ланцюжками причин, мій розум до певної міри може покладатись на власну силу. Але навіщо мені ускладнювати цей ланцюжок, припускаючи, що у лиходійство втрутилася якась інша сила, вже не людська, а диявольська? Я не кажу, що це неможливо, диявол теж зраджує свою присутність виразними знаками, як ваш Гнідий. Але навіщо мені шукати цих доказів? Чи не досить мені знати, що винуватцем є оцей чоловік, і передати його світському правосуддю? Все одно покарою йому буде смерть, хай простить його Господь". [50]
"Але мені казали, що в одному процесі, який точився у Кількенні три роки тому і на якому кількох осіб звинувачено у скоєнні мерзенних злочинів, ви не відкидали диявольського втручання, коли було знайдено провинних".
"Але й ніколи не підтверджував його відкрито. Хоча й не відкидав, це правда. Хто я такий, щоб висловлювати свої судження щодо підступів лукавого, зокрема тоді, — додав він, і схоже було, що він прагне наголосити на цьому аргументі, — коли всі оскаржувателі, єпископ, міські радці і все поспільство, а може, й самі оскаржені, справді бажали відчути присутність нечистого? Отож, можливо, єдиним правдивим доказом присутності диявола є заповзяття, з яким у ту хвилину всі хотіли б бачити його діяння..."
"Значить, ви твердите, — мовив абат стурбованим тоном, — що на багатьох процесах диявол орудує не лише через винуватця, а, можливо, насамперед через його суддів?"
"Чи зважився б я твердити подібне? — спитав Вільям, і я зрозумів, що запитання було сформульоване так, що абат не міг відповісти ствердно; і тут Вільям скористався з його мовчання, аби змінити хід бесіди. — Але насправді усе це діла давно минулі. Я облишив сю шляхетну справу, і якщо я так вчинив, то на те була Божа воля..."
"Без сумніву", — погодився абат.
"...а тепер, — провадив далі Вільям, — я маю перейти до діла з іншими делікатними питаннями. І хотів би взятися за те, що вас мучить, якщо ваша милість мені усе розповість".
Абат, схоже, був задоволений, що може завершити цю розмову і повернутися до своєї проблеми. І став розповідати, дуже обережно добираючи слова та вдаючись до довгих парафраз, про один дивний факт, який трапився кілька днів тому і спричинив чимало сум'яття серед ченців. Він, мовляв, розповідає це Вільямові як великому знавцеві людської душі і підступів лукавого, сподіваючись, що той зможе вділити дрібку свого безцінного часу, аби пролити світло на одну вельми сумну загадку. Отож трапилося так, що якось уранці один козопас знайшов Адельма з Отранто — монаха ще молодого, але вже славетного майстра-мініатюриста, який прикрашав бібліотечні рукописи чудовими малюнками — внизу крутосхилу, [51] над яким підноситься одна з башт Вежі. Оскільки його бачили на хорах під час повечер'я, але на полуношницю він не з'явився, виходить, звалився він туди у найтемніші години ночі. То була ніч великої сніговиці, коли схожі на град, гострі мов лезо клапті снігу вирували у поривистому південному вітрі. Його тіло, просякле наскрізь вологою від снігу, який спершу розтанув, а тоді взявся крижаною плівкою, знайшли у підніжжі урвища, пошматоване об каменюки, через які воно прокотилося. Бідолашне і крихке смертне тіло, нехай Господь змилосердиться над ним. Оскільки тіло, падаючи, перекидалося туди-сюди, нелегко було з'ясувати, звідки воно впало: безперечно, з одного з вікон, які трьома ярусами виходили на провалля з трьох боків башти.
"Де ви поховали бідолашне тіло?" — спитав Вільям.
"Ясна річ, на цвинтарі, — відповів абат. — Ви, певно, його бачили — він лежить між північним муром церкви, Вежею та городом".
"Розумію, — мовив Вільям, — і розумію, у чому полягає ваша проблема. Якби той нещасливець наклав, борони Боже, на себе руки (бо не можна уявити собі, буцім упав він випадково), то наступного дня ви б знайшли одне з тих вікон відчиненим, а натомість ви побачили, що всі вони зачинені, і біля жодного не видно слідів води".
Настоятель, як я вже говорив, був чоловіком вельми дипломатичним і врівноваженим, та цього разу він не стримав жесту здивування, який позбавив його будь-якого сліду тої достойності, яка, на думку Арістотеля, подобає особі зацній і шляхетній: "Хто вам це сказав?"
"Ви, — мовив Вільям. — Якби вікно було відчинене, ви б одразу подумали, що він сам через нього викинувся. Наскільки я міг роздивитися зовні, це великі вікна з непрозорими шибками, а подібні вікна у будівлях такого розміру зазвичай розміщені вище від зросту людини. Отже, якби воно було відчинене — а мало ймовірно, що той нещасний просто виглядав з нього і втратив рівновагу, — ви б тоді напевно подумали, що це самогубство. У такому разі ви б не дозволили поховати його у посвяченій землі. Але оскільки поховали ви його по-християнськи, це значить, [52] що вікна були зачинені. А якщо вони були зачинені, то очевидно, що гаданого самовбивцю мусила підштовхнути чи то людська рука, а чи диявольська сила, адже навіть на процесах відьом я не чував, щоб непокаяному небіжчикові Бог чи диявол дозволили вернутися з безодні, аби затерти сліди свого переступу. І ви хочете знати, хто б міг його, я не кажу штовхнути у прірву, а висадити проти волі на підвіконня, і вас це тривожить, бо це значить, що тепер по абатстві гуляє якась зловмисна сила, чи то природна, чи надприродна".