"Значить, речі можна пізнавати, дивлячись на них іззовні!"
"Так пізнають речі мистецькі, бо в умі ми повторюємо ті дії, які здійснив мистець. Але не природні речі, бо вони не є плодом праці нашого ума".
"Та для бібліотеки цього досить, правда?"
"Так, — мовив Вільям. — Але тільки для бібліотеки. Тепер ходім на спочинок. Я не можу нічого робити аж до завтрашнього ранку, коли — сподіваюся — я матиму вже свої лінзи. А тепер краще вкластися спати, щоб завтра раніше встати. Я ще трохи поміркую".
"А вечеря?"
"А, так, вечеря. її пора вже минула. Братія вже пішла на повечер'я. Але кухня, певно, ще відчинена. Піди роздобудь чогось".
"Я маю красти?"
"Попроси у когось. У Сальватора — він же твій приятель".
"Але тоді крастиме він!" [246]
"Хіба ти сторож брата твого?" — спитав Вільям словами Каїна. Та я зрозумів, що він жартує і має на увазі, що Бог великий і милосердний. Я подався шукати Сальватора і знайшов його поблизу конюшні.
* * *
"Чудовий кінь, — мовив я, вказуючи на Гнідого, щоб зав'язати розмову. — Мені б хотілося осідлати його".
"Не вольно. Абатів він. Але не треба ладного коня, щоб прудко мчати... — І вказав мені на дужого, але незграбного коня: — Тогово тож доста... Vide illuc, tertius equi(1)..."
Він мав на увазі третього коня. Я засміявся з його смішної латини. "А що ти з ним робитимеш?" — спитав я.
І він розповів мені дивну історію. Мовляв, він може зробити будь-якого коня таким самим прудким, як Гнідий, — навіть найстаршого і найкволішого. До вівса йому домішуєш зілля, званого зозулячим, добряче перемоловши його, а стегна намазуєш оленячим жиром. Потім сідаєш верхи на коня, а перед тим як вдарити острогами, повертаєш його морду на схід сонця і тричі проказуєш тихим голосом йому на вухо слова: "Ґаспар, Мельхіор, Мерхісард". Кінь помчить кар'єром і за годину пробіжить шлях, який Гнідий долає за вісім годин. А якщо ще повісити йому на шию зуби вовка, якого той кінь убив на бігу, тварина навіть не відчує втоми.
Я поспитав, чи він сам колись пробував це зробити. Обережно присунувшись до мене, він зашепотів мені до вуха, обдаючи своїм воістину бридким подихом, що це дуже важко, бо зозуляче зілля тепер вирощують лише єпископи і їхні друзі лицарі, які потребують його для збільшення своєї могутності. Я перервав його оповідь і сказав, що нині ввечері мій учитель намірився почитати деякі книги в келії, а тому хоче поїсти у себе.
"Учиню вам, — мовив він, — учиню сир в мундурі".
"Що це?"
"Facilis(2). Узьми сир, жеби не був слишком стар, ані слишком солен, та й поріж на кавалки квадратами, чи
(1) Дивись туди, третього з коня (споте, лат.).
(2) Тут: дуже просто (лат.).
[247]
sicut(1) тобі до вподоби. А втеди возьми нямнога масла чи, може, свіжого тлушчу та й постав на жар. І туди полож два кавалки сиру, а коли він добре зм'єкне, досип сахару і цинамону supra positurum(2) два рази. Й одразу на стол, ібо кушати належит його гор'ячим".
"Гаразд, нехай буде сир в мундурі", — сказав я йому. Він звелів мені зачекати і зник в кухні. По півгодині він знов з'явився з тарелем, прикритим рядном. Пахло гарно.
"Держи", — сказав він мені і простягнув ще великий, по вінця заправлений оливою каганець.
"Навіщо це?" — спитав я.
"Не вім, — мовив він похмуро. — Філляйхт твій маґіс-тер зехце піти у темну мясцину сеї ночі".
Сальватор, очевидно, знавбільше, ніж я міг підозрювати. Я більше не розпитував і заніс їжу Вільямові. Ми попоїли, і я пішов до себе в келію. Чи то пак вдав, що пішов. Я ще хотів знайти Убертина і тайкома повернувся до церкви.
Третього дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я,
де Убертин повідає Адсові історію фра Дольчина, а ще інші історії Адсо сам пригадує або вичитує в бібліотеці, відтак йому трапляється зустріти дівчину прегарну й грізну, мов військо, що вишикувалось до бою
І справді, я знайшов Убертина біля статуї Богородиці. Я мовчки уклякнув коло нього і якийсь час вдавав (зізнаюсь), що молюся. Тоді лиш наважився заговорити.
"Всечесний отче, — мовив я йому, — можу я просити вияснення і поради?"
Убертин подивився на мене, підвівся і, взявши мене за руку, повів до лави, де ми сіли. Він міцно обняв мене, і я відчув на своєму обличчі його подих.
"Синку мій любий, — мовив він, — все те, що сей убогий старий грішник може зробити для твоєї душі, буде [248] зроблено з радістю. Що тебе тривожить? Мучить неспокій, правда? — спитав він, немов сам у неспокої, — неспокій плоті?"
(1) Як (лат.).
(2) Покладений зверху (лат.).
"Ні, — відповів я, червоніючи, — радше неспокій ума, який хоче забагато знати..."
"А це зле. Господь все знає, і нам належить лиш поклонятись його мудрості".
"Але нам також належить відрізняти добро від зла і розуміти людські пристрасті. Я поки що новіцій, але стану монахом і єреєм, тому мушу навчитись бачити, де криється зло, як воно виглядає, щоб потім вміти розпізнавати його і вчити цьому інших".
"Це слушно, хлопче. То що ж ти хочеш дізнатись?"
"Про бур'ян єресі, отче, — переконано сказав я. А тоді одним духом випалив: — Я чув про одного лиходія, що спокусив чимало інших, — про фра Дольчина".
Убертин завмер у тиші. Тоді промовив: "Справді, ти чув, як ми з братом Вільямом згадували про нього того вечора. Але це дуже паскудна історія, яку мені боляче оповідати, бо вона вчить — авжеж, у цім сенсі тобі варто знати її, щоб вона була тобі корисною наукою, — бо вона, кажу, вчить, як з любові до покаяння і з бажання повернути світові чистоту може народитись кровопролиття й заглада". Він зручніше вмостився, і його рука перестала стискати мої плечі, одначе залишилась лежати на моїй шиї, немовби він збирався фізично передати мені не знаю що — свою мудрість чи свій запал.
"Історія ця почалася ще до фра Дольчина, — мовив він, — понад шістдесят років тому, коли я ще був дитиною. То було в Пармі. Там почав проповідувати такий собі Ґе-рардо Сеґалеллі, який закликав усіх до покаянного життя, вигукуючи по вулицях "penitenziagite!", — чим він, чоловік невчений, хотів сказати: "Penitentiam agite, appropinquabit enim regnum coelorum(1)". Він закликав своїх учнів уподібнитися до апостолів, домагався, щоб його секту возвели в чин апостолів, і хотів, щоб його послідовники ходили по світі убогими старцями, живучи лише з милостині..."