Я спитав, хто нацькував натовп на гебреїв. Сальватор не пам'ятав. Гадаю, коли збирається така тьма народу і окрилюється надією, нетерпеливлячись здобути бажане, ці люди не питають себе, хто першим кинув заклик. Ватажки їхні, помислив я собі, вчилися в монастирях і єпархіальних школах, тому висловлювались як синьйори, але ідеї свої описували словами, зрозумілими пастухам. А пастухів далекий Папа мало обходив, зате гебреї були під боком. Якось вони взяли в облогу високу і міцну вежу, яка належала французькому королю, бо там знайшло схрон чимало переляканих гебреїв. Дехто з гебреїв вийшов під мури вежі, вони боронилися відважно й відчайдушно, відбиваючись від напасників дерев'яними колодами і камінням. Та "пастушки" підпалили ворота вежі, димом і вогнем завдаючи мук забарикадованим там гебреям. Спасіння їм не було, і вони воліли накласти на себе руки, аніж загинути від руки необрізаних, тому попрохали одного зі своїх, най-відважнішого, щоб він повбивав їх мечем. Той погодився і позбавив життя майже п'ять сотень своїх одноплемін-ців. Відтак вийшов з вежі, ведучи з собою гебрейських Дітей, і попрохав "пастушків", щоб вони охрестили його. Га "пастушки" сказали йому: ти вчинив таку різанину над своїми ж одноплемінцями, а тепер хочеш уникнути смерті. І порубали його на шматки, пощадивши дітей, котрих звеліли охрестити. Тоді вирушили на Каркасон, грабуючи (1) проливаючи кров на своєму шляху. На ту пору французький король зрозумів, що вони перебрали міру, і наказав, щоб у кожному місті, через яке вони проходили, їм Уло чинено опір, захищаючи навіть гебреїв, немов вони теж люди короля... [217] Чому раптом король став так піклуватись про гебреїв? Либонь, він почав усвідомлювати, що "пастушки" можуть наробити чимало лиха в цілому королівстві, бо стає їх дедалі більше. Тому він став співчувати навіть гебреям, адже гебреї давали користь торгівлі в королівстві, але найголовнішим тепер було знищити "пастушків", — та й дати добру науку всім добрим християнам, яким тепер доведеться оплакувати їхні злочини. Але чимало християн не послухались короля, вважаючи, що захищати гебреїв не слід, адже вони завжди були ворогами християнської віри. В багатьох містах люди, які мали сплачувати гебреям лихву, тішилися, що "пастушки" примушували їх спокутувати за їхні статки. Тоді король під страхом смерті заборонив допомагати "пастушкам". Він зібрав велике військо і напав на них; чимало з них було вбито, інші врятувалися втечею і поховались у лісах, де гинули від голоду і холоду. Одне слово, всіх їх було знищено. А люди короля виловлювали їх і вішали по двадцятеро-тридцятеро за раз на найвищих деревах, щоб видовище їхніх трупів було вічним напоми-нанням для тих, хто захоче знов збурити мир у королівстві.
Дуже особливим було те, що у Сальваторових устах історія ця звучала так, немов то був якийсь героїчний подвиг. Він справді був переконаний, що натовп "пастушків" прагнув завоювати Христовий Гріб і звільнити його від невірних, — я так і не зміг його переконати, що Святий Гріб вже було славно завойовано за часів Петра Пустельника та святого Бернарда і за правління Людовіка Святого Французького. Хай там як, але Сальватор так і не потрапив до краю невірних, а мусив якнайшвидше драпати з Франції. За його словами, він прибився в околиці Новари, але як там було, так ясно і не сказав. Врешті він дійшов до Казале, де знайшов прихисток у монастирі мі-норитів (і саме там, гадаю, зустрів Ремигія). То були якраз ті часи, коли, боячись папських гонінь, багацько міно-ритів міняло габіт і шукало притулку в монастирях іншого ордену, щоб не опинитися на огнищі. Це ми вже чули від Убертина. Сальватор був вельми повороткий у всіляких чорних роботах (навправлявшись у всьому досхочу спершу в нечестивих цілях, коли блукав сам по собі, а потім [218] у святобливих цілях, коли мандрував заради Христової іюбові), і келар одразу взяв його за помічника. Тому вже багато років він живе тут, мало цікавлячись пишнотою ордену, а більше — порядкуванням в пивниці і коморі, маючи змогу їсти, не крадучи і, хвалити Господа, не боячись бути спаленим.
Отаку-от історію почув я од нього між одним шматком їдла і другим. І я питав себе, що ж він тут вигадав і що замовчав.
Я дививсь на нього з цікавістю, та не тому, що пригоди його були чимось винятковим, а саме тому, що вони напрочуд ясно підсумовували всі ті численні події і нур-тування, які робили тогочасну Італію такою захопливою і незбагненною.
Що ж я дізнався з цих оповідок? Передо мною постав образ людини, яка вела повне пригод життя і здатна була завиграшки убити собі подібного, навіть не усвідомивши власного злочину. Хоч тоді всі переступи божественного закону в моїх очах все ще були однаково ганебні, я вже починав розуміти деякі речі, про які чув, і збагнув, що одна річ — різанина, якої допускається юрба у полоні сливе екстатичного захвату, плутаючи закони диявольські з законами Господніми, і зовсім інша річ — особистий злочин, скоєний холоднокровно, мовчки і лукаво. І я не думав, що Сальватор здатен заплямувати себе таким злочином.
З другого боку, я хотів з'ясувати, що ж означають настоятелеві натяки, і мені не давала спокою думка про фра Дольчина, про якого я майже нічого не знав. А все ж привид його був немов невидимо присутній при багатьох розмовах, що їх я почув за ті два дні.
Тому я й спитав навпростець: "Чи не зустрічав ти бува У своїх мандрах фра Дольчина?"
Реакція Сальватора була вельми особливою. Він ви-телющив очі, якщо їх можна було ще більше вителющи-ти, почав безперестанку хреститися, пробурмотів кілька обривистих фраз мовою, якої я того разу справді зовсім не зрозумів. Але мені здалося, що він заперечує. Досі він Дивився на мене прихильно й довірливо, я б навіть сказав — приязно. А в ту мить він зиркнув на мене мало не з ненавистю. А тоді під якимось приводом пішов геть. [219]
Мене пожирала цікавість. Ким же був той чернець, який вселяв страх у кожного, хто чув його ім'я? Я вирішив не стримувати більше свого бажання знати. Думка блиснула мені в голові. Убертин! Він сам назвав це ім'я, ще першого вечора, коли ми з ним зустрілися, і він добре знав історію, явну і потайну, братів, братчиків і всіх інших угруповань останніх років. Де ж його знайти о цій порі? Він напевне в церкві, заглиблений в молитву. А позаяк я мав трохи вільного часу, туди я й пішов.