"Тоді Беренґарій? Чи Малахія?"
"Беренґарієві, гадаю, стало б духу щось таке зробити. Він, зрештою, теж відповідає за бібліотеку, його гризе сумління, що він зрадив якусь таємницю, і, подумавши, що Венанцій забрав звідти якусь книгу, хотів покласти її на місце. Піднятися нагору йому не вдалося, тепер він саме ховає цей том в якомусь місці, і коли він спробує повернути його на місце, ми, з Божою поміччю, зможемо схопити його на гарячому".
(1) Це грекою, не можу прочитати (лат.): у середньовіччі цією фразою чернець-переписувач, який не знав греки, заміняв грецькі фрази, які зустрічав у тексті, що його він переписував.[193]
"Але то міг бути й Малахія, який мав ті ж мотиви".
"Я б сказав, ні. Малахія мав удосталь часу, щоб понишпорити у Венанцієвому столі, коли він зостався тут сам, щоб замкнути Вежу. Я це чудово знав, але не було способу цьому запобігти. Тепер ми знаємо, що цього він не робив. Якщо добре поміркувати, нема підстав підозрювати, що Малахія знав, що Венанцій побував у бібліотеці і забрав щось звідти. Це знають Беренґарій з Бенцієм, і це знаємо ми з тобою. Завдяки Адельмовій сповіді про це міг знати й Хорхе, але то напевно не він з такою прудкістю мчав стрімголов по гвинтових сходах..."
"Значить, або Беренґарій, або Бенцій".
"А чому не Пацифік з Тіволі чи якийсь інший чернець, якого ми бачили тут нині? Чи скляр Никола, який знає про мої окуляри? Чи той чудернацький тип Сальватор, який, подейкують, вештається ночами по монастирі невідомо навіщо? Нам не можна надто звужувати коло підозрюваних лише тому, що звірення Бенція скерували нас в якийсь один бік. Може, Бенцій хотів нас заплутати".
"Але він здався мені щирим".
"Звичайно. Але затям собі, що першим обов'язком доброго інквізитора є обов'язок підозрювати насамперед тих, хто здається щирим".
"Паскудна це робота, інквізиторство", — мовив я.
"Тому я її й покинув. І, як бачиш, мушу знов за неї взятися. Але гайда, ходімо в бібліотеку".
Другого дня НІЧ,
де нарешті вдається проникнути в лабіринт, уздріти дивні видіння і, як се буває в лабіринтах, загубитися
Ми піднялися назад у скрипторій, високо тримаючи каганець, цього разу східними сходами, які вели на заборонений поверх. Я згадав собі слова Алінарда про лабіринт й очікував речей моторошних. [194]
Коли ми опинились у забороненому для нас місці, я здивувався, побачивши семигранну залу, не дуже простору, без вікон, де панував сильний запах затхлості й плісняви, як, зрештою, на всьому поверсі. Нічого моторошного.
Як я сказав, зала мала сім стін, але лише в чотирьох із них, між двома невеликими колонами, вставленими у стіну, були отвори, досить широкі проходи, увінчані напівкруглими арками. Вздовж глухих стін тіснилися величезні шафи, повні рівномірно розкладених книг. Шафи мали таблички з номерами, такі ж таблички мала кожна окрема полиця: безперечно, то були ті самі номери, що їх ми бачили в каталозі. Посередині кімнати стояв стіл, теж закладений книжками. На всіх книжках був досить тонкий шар пилюки, а це означало, що книжки досить часто протирають. На долівці теж не було бруду. Над аркою одних дверей виднів намальований на стіні великий картуш зі словами: Apocalypsis Iesu Christi(1). Літери були старовинні, але не виглядали бляклими. Подібні картуші були й в інших кімнатах, і потім ми помітили, що вони насправді висічені в камені, і то досить глибоко, а відтак заглибини заповнили фарбою, як це роблять при розписі церков фресками.
Ми пройшли через один з отворів і опинилися в сусідній кімнаті, де було вікно, яке замість шибок мало пластини алебастру; кімната мала дві глухі стіни і один прохід, подібний до того, через який ми тільки-но пройшли; цей прохід вів до іншої кімнати, яка теж мала дві глухі стіни та вікно, і перед нами відкрилися ще одні двері. В обох кімнатах були картуші, за формою подібні до першого, який ми бачили раніше, але з іншим написом. В одній кімнаті картуш говорив: "Super thronos viginti quattuor"(2), в другій — "Nomen illi mors"(3). Хоч ці дві кімнати були менші, ніж та, через яку ми ввійшли в бібліотеку (дійсно, та була семикутна, а ці дві — прямокутні), обстанова була такою ж: шафи з книжками, а посередині — стіл.
(1) Апокаліпса Ісуса Христа (лат.). ^ Навколо престолу двадцять чотири (лат.). Од 4,4. На ім'я йому Смерть (лат.). Од 6,8.
[195]
Ми ввійшли в третю кімнату. У ній не було ні книжок, ні картуша. Під вікном стояв кам'яний вівтар. Вона мала троє дверей: через одні ми увійшли, другі виходили у вже відвідану семикутну кімнату, треті привели нас у ще одну залу, схожу на інші, але картуш її говорив: "Obscuratus est sol et aer"(1). Звідси був прохід у ще одну кімнату, на картуші якої було написано: "Facta est grando et ignis"(2); вона не мала інших дверей, себто, увійшовши в цю кімнату, ми не могли йти далі і мусили вертатися назад. "
"Поміркуймо, — мовив Вільям. — П'ять чотирикутних або ледь трапецієподібних кімнат, кожна з яких має вікно, розміщені колом навколо семикутної кімнати без вікон, у яку виходять сходи. Мені здається, це елементарно. Ми у східній башті, а зовні кожної башти видно по п'ять вікон і п'ять сторін. Все сходиться. Порожня кімната — це власне та, яка виходить на схід, в той же бік, що й хори церкви, тому сонячне світло на світанку освітлює вівтар, а це, як на мене, річ слушна і святоблива. Єдиними хитрощами мені здається ота штукерія з алебастровими пластинами. Удень вони пропускають чудове світло, а вночі крізь них не проникають навіть місячні промені. Зрештою, не така вже й велика загадка, цей лабіринт. Тепер подивимось, куди ведуть двоє других дверей семикутної зали. Гадаю, нам неважко буде зорієнтуватися".
Мій учитель помилявся, а будівничі бібліотеки були куди кмітливіші, ніж ми гадали. Не можу як слід пояснити, що сталося, але коли ми вийшли з башти, порядок кімнат став дедалі більше плутатися. Деякі з них мали двоє дверей, а деякі — троє. Усі вони мали по вікні, навіть ті, в які ми потрапляли з іншої кімнати з вікном, гадаючи, що посуваємось всередину Вежі. Кожна з них мала однакові шафи і столи, згромаджені у строгому порядку фоліанти теж здавалися однаковими і, звичайно, ніяк не допомагали нам впізнавати кімнату з першого погляду. Ми спробували орієнтуватися по картушах. Ми вже раз проходили через кімнату, де було написано "In diebus illis"(3), і через якийсь час нам здалося, що ми знов туди повер-