Великий старець зупинився, важко дихаючи. А я чуду-вався, що хоч він осліп, мабуть, вже багато років тому, але так добре пам'ятав ці образи і так яскраво описував нам їх бридкість. У мене навіть зродилась було підозра, що колись вони, певно, сильно спокушали його самого, якщо він і тепер говорить про них так пристрасно. Але найспо-кусливіші образи гріха мені часто траплялося бачити саме у писаннях тих мужів незламної чесноти, які засуджували їх чар і вплив. Це знак, що мужі сі сповнені були великого запалу свідкувати про істину, тому з любові до Бога не вагалися відносити на карб зла всі спокуси, якими воно прикривається, і прагнули якнайкраще просвітити людей щодо способів, якими вабить їх до себе лукавий. Слова Хорхе й справді зродили у мені велике бажання уздріти [106] зображення тигрів і мавп на кружґанку, подивляти яких я іде не мав нагоди. Та Хорхе перебив хід моїх думок, бо знов заговорив, але вже не так пристрасно.
"Господь наш не потребував вдаватися до всіх сих глупств, щоб вказати нам путь праведну. Біблійні притчі не смішать і не страхають. Натомість Адельм, смерть якого ви зараз оплакуєте, так замиловувався своїми почварами, що втратив з виду остаточні речі, матеріальним уособленням яких вони мали б бути. І він пройшов усі, воістину всі, — тут голос його зробився урочистим і грізним, — стежки потворності. А Бог вміє за це карати".
На присутніх впала важка мовчанка. Обірвати її осмілився Венанцій з Сальвамека.
"Превелебний Хорхе, — мовив він, — чеснота ваша спонукає вас до упереджених суджень. За два дні до Адель-мової смерті ви були присутні на вченому диспуті, який відбувся у цьому самому скрипторії. Адельм вельми дбав про те, аби його мистецтво, зосереджене на чудернацьких і фантастичних образах, несхибно змагало до слави Божої і слугувало пізнанню речей небесних. Брат Вільям згадував тут Ареопагітові слова про пізнання через неподібність. А того дня Адельм згадував ще одного високого авторитета, учителя з Аквіна, який твердив, що божественні речі краще представляти у подобі тіл нікчемних, ніж у подобі тіл шляхетних. По-перше, так легше звільнити людський дух від блуду; бо ж зрозуміло, що деякі прикмети речам божественним приписувати не годиться, а якби їх представлено у подобах шляхетних тілесних речей, це спричинило б сумніви. По-друге, цей спосіб зображення краще відповідає доступному нам на цій землі пізнанню Бога: Він бо являється нам більше в тім, чим Він не є, ніж У тім, чим Він є, а тому подібності речей, далеких від Бога, Дають нам точніше уявлення про Нього, нагадуючи нам, Що Він є понад усім тим, що ми говоримо і думаємо. І по-третє, у цей спосіб речі Божі краще сокриті від негідних людей. Отож мова тоді велася про те, як усі ці дотепні й загадкові чудернацтва, воплотившись в образах, можуть допомогти відкрити істину. А я ще нагадав йому, що у творах великого Арістотеля можна знайти вельми виразні твердження на цю тему..." [107] "Не пригадую, — сухо перебив його Хорхе, — я вже дуже старий. Не пам'ятаю. Може й справді я був надто суворий. Вже пізно, треба йти".
"Дивно, що не пригадуєте, — наполягав Венанцій, — був то вчений і захопливий диспут, своє слово сказали й Бенцій з Беренґарієм. Питання полягало в тім, чи не спонукають нас метафори, гра слів, загадки, що їх витворила уява поетів для чистого задоволення, до розмислів про речі у новий, незвичний спосіб, і я твердив, що й цю чесноту мудрець повинен плекати... Малахія теж там був..." "Якщо всечесний Хорхе не пригадує, май пошану до його віку і до стоми його розуму... втім, досі вельми жвавого", — втрутився хтось із ченців, які прислухалися до розмови. Цю фразу було вимовлено пристрасним тоном, принаймні на початку, бо той, хто говорив, зрозумів, що, напоминаючи про пошану до старця, він насправді підкреслив його слабкість, і тому притишив запал своїх слів, закінчивши репліку вибачливим шепотом. Говорив Бе-ренґарій з Арунделя, помічник бібліотекаря. Дивлячись на цього блідолицого молодика, я згадав, як описував Адельма Убертин: очі його були схожі на очі хтивої жінки. Погляди всіх присутніх зупинились тепер на ньому, а він збентежено сплів пальці, немов щоб приглушити внутрішню напругу.
Венанцій повівся трохи дивно. Він глянув на Бе-ренґарія так, що той опустив очі: "Гаразд, брате, — мовив він, — якщо пам'ять є даром Божим, то здатність забувати теж може бути річчю благою, і її слід поважати. Я поважаю її у старшому побратимі, до якого звертався. Але від тебе я сподівався яскравішого спогаду про те, як ми тут тоді дискутували, і твій улюблений друг теж..."
Не маю певності, чи Венанцій справді наголосив на слові "улюблений". Але я виразно відчув, як серед присутніх майнув подув збентеження. Кожен відвертав погляд куди інде, щоб не дивитися на Беренґарія, який сильно почервонів. Тут одразу рішуче втрутився Малахія: "Ходіть-но, брате Вільям, — мовив він, — я покажу вам інші цікаві книжки".
Гурт розійшовся. Я помітив, що Беренґарій кинув на Венанція сповнений злоби погляд, а той з німим викликом [108] відповів йому тим же. Бачачи, що старець Хорхе відходить, я схилився у пориві шанобливого почуття, щоб поцілувати йому руку. Старець прийняв поцілунок, поклав руку мені на голову і спитав, хто я такий. Коли я назвав йому своє ім'я, обличчя його роз'яснилося.
"Ти носиш велике і славне ім'я, — мовив він. — Знаєш, хто такий був Адсо з Монтьє-ан-Дер?" — спитав він. Я, правду кажучи, сього не знав. Тоді Хорхе сказав: "Це автор великої і моторошної книги, "Libellus de Antichri-sto"(1), у ній він прозрів речі, які мають статися, та до нього не прислухалися".
"Книга ця була написана ще до тисячного року, — мовив Вільям, — і речі ті не справдилися..."
"Не справдилися для тих, хто не має очей, щоб виді-ти, — мовив сліпий. — Шляхи Антихриста повільні й звивисті. Він гряде непередбачено, і не тому, що обрахунок апостола хибний, а тому, що мистецтва цього обрахунку ми так і не навчилися". Він повернувся лицем до зали і заволав так голосно, що аж склепіння скрипторію загриміло: "Він уже в дорозі! Не гайте послідніх днів на смішки з плямистошкірих і звивистохвостих почварок! Не змарнуйте останніх семи днів!"