— Чому ви кажете менi неправду?
— Я сказав вам правду, Рiчарде, — вiдповiв вiн. Моє iм'я було також виписане на борту лiтака.
— Але ж не можна понад шiсть мiсяцiв катати пасажирiв i не назбирати на пiдлозi бодай трохи пороху чи не забризкати фюзеляж мастилом? Не здобути жодної латки на перкалi? Зрештою, хай йому грець, не набрати сiнної потертi!
Вiн спокiйно посмiхнувся.
— Є речi, яких ви не знаєте.
На якусь мить вiн прибрав чудернацького вигляду iнопланетянина, i я повiрив у те, що вiн сказав, одначе так i не знайшов пояснення слiпучої чистоти лiтака, що стояв посеред лiтньої сiножатi.
— Можливо. Та одного дня я про них дiзнаюсь, i тодi, Дональде, ви можете забрати собi мiй лiтак, бо для польотiв вiн буде менi непотрiбний. Звiвши свої чорнi брови, Шiмода запитально поглянув на мене.
— Он як? Ану розкажiть.
Я зрадiв, що комусь цiкаво вислухати мою теорiю.
— Гадаю, люди так довго не могли злетiти лише тому, що просто не вiрили в цю можливiсть. Отож, звiсно, й не могли опанувати навiть найпершого маленького закону аеродинамiки. А я вiрю, що десь iснує й iнший закон, за яким можна лiтати без аеропланiв, можна проходити крiзь стiни чи переноситись на iншi планети. Ми навчимося, як досягати цього й без машин. Якщо захочемо.
Вiн ледь помiтно всмiхнувся й поважно кивнув головою.
— I ви гадаєте, що зможете осягнути те, чого хочете, отак промишляючи повiтряними прогулянками за три долари над полями й сiножатями?
— Коли я й маю чогось вартi знання, то здобув їх самотужки, роблячи те, що хотiв робити. Та якби знайшлася в свiтi добра душа, котра навчила б мене ще бiльшого з того, що я прагну пiзнати, анiж може навчити мiй лiтак i небеса, то я хоч зараз подався б до того чоловiка. Або до тiєї жiнки. Та, на жаль, немає такої душi.
Темнi очi дивилися на мене спокiйно, неклiпно.
— Хiба ви не вiрите, що вас скеровують, якщо тiльки ви насправдi хочете цього навчитися?
— Скеровують? Так. Та хiба не кожного з нас скеровують? Я завжди мав таке вiдчуття, нiби за мною хтось наглядає, або щось подiбне.
— I ви гадаєте, хтось скерує вас до вчителя, який зможе допомогти вам?
— Якщо тим учителем не стану я сам, то так.
— Можливо, саме так воно i буває, — сказав вiн.
Здiймаючи за собою руду куряву, до нас мчав новенький модерний пiкап. Вiн зупинився бiля нашої стоянки, дверцята розчахнулись, i з кабiни вийшов лiтнiй чоловiк з дiвчинкою рокiв десяти. Курява немов зависла в тихому, нерухомому повiтрi.
— Катаєте за грошi? — запитав чоловiк.
Це поле було знахiдкою Дональда Шiмоди, отож я промовчав.
— Так, сер, — весело вiдповiв вiн. — Хочете злiтати? Зараз?
— Та ви ж вироблятимете там усiлякi штуки, будете крутитись i перевертатись угорi? — Його очi заблищали, вiн чiпко придивлявся до нас — чи розкусимо ми його за отiєю простуватою селянською балаканиною.
— Будемо, як забажаєте, i не будемо, як не забажаєте.
— I, гадаю, заправите хтозна-скiльки?
— Три долари готiвкою, сер, за дев'ять-десять хвилин у повiтрi. Це виходить тридцять три i одна третина цента за хвилину. Бiльшiсть пасажирiв запевняє, що втiха того варта.
Дивне це вiдчуття — бути стороннiм спостерiгачем, сидiти без дiла й слухати, як цей чоловiк робить свою справу. Менi подобалось, як вiн говорив — тихо i стримано. Я настiльки звик до свого власного способу реклами польотiв ("Нагорi гарантується рiзниця температури в мiнус десять градусiв! Люди, полиньмо туди, де ширяють тiльки пташки та ангели! I все це лише за три долари, лише за дюжину двадцятип'ятицентовикiв з вашого гамана чи кишенi..."), що вже й забув, як це можна робити iнакше.
Отак лiтаючи й принаджуючи пасажирiв, завжди почуваєш напруження. Я звик до нього, та його не позбудешся: адже якщо я не катаю пасажирiв, я не їм. Тепер, коли мiй обiд не залежав вiд наслiдкiв цих переговорiв, я мiг розслабитись i спокiйно спостерiгати.
Те саме робила й дiвчинка. Ця мала бiлявка з карими очима й поважним виразом обличчя була тут тiльки тому, що тут був її дiдусь. Лiтати вона не бажала.
Куди частiше трапляється якраз навпаки: охочi до польотiв дiти i обережнi — дорослi. Коли для тебе це єдиний засiб iснування, чуття на подiбнi ситуацiї надзвичайно загострюється, i я ладен був закластися, що дiвчинка не полетить з нами, навiть якщо ми умовлятимемо її до кiнця лiта.
— Котрий iз вас, панове?.. — запитав чоловiк. Шiмода налив собi кухлик води.
— З вами полетить Рiчард. У мене ще обiдня перерва. Якщо, звiсно, ви не бажаєте зачекати.
— Нi, сер, я готовий рушати. Чи не могли б ми полiтати над моєю фермою?
— Авжеж, — запевнив я. — Лише покажiть, куди летiти, сер.
Я викинув з передньої кабiни "Флiта" свою похiдну постiль, сумку з iнструментом та куховарське причандалля i допомiг залiзти туди пасажировi, пристебнув його до крiсла i затягнув свiй ремiнь.
— Доне, крутонiть менi пропелер.
— Еге ж.
Вiн пiдiйшов iз своїм кухликом i став бiля пропелера.
— Як вам треба?
— Форсаж i гальма. Обертайте повiльно. Iскра вискочить прямо з ваших рук.
Коли хтось крутить пропелер "Флiта", вiн завжди робить це надто швидко, i через усiлякi там складнi причини двигун не запускається. Та цей чоловiк крутонув його так вправно, неначе робив це все своє життя. Запалювальна пружина клацнула, свiчки спрацювали в цилiндрах i старенький мотор загуркотiв — усе напрочуд просто i легко. А Шiмода повернувся до свого лiтака й завiв розмову з дiвчинкою.
У розгонi потужних кiнських сил, у хурделицi сiна "Флiт" знявся в повiтря i помалу видряпався на висоту у двi сотнi футiв (тепер, навiть якщо двигун i заглухне, ми спокiйно сядемо в кукурудзу). П'ятсот футiв (о, тепер у нас вистачить висоти, щоб повернути назад i сiсти на ту ж таки сiножать... ще трохи, а там i пасовисько). Вiсiмсот футiв. Можна вирiвнюватись i летiти туди, куди показує пальцем цей чоловiк — на пiвденний захiд, супроти вiтру.
Ще три хвилини лету, i ми виписуємо коло над повiткою для машин. Корiвник кольору розжареного вугiлля, будинок кольору слонової кiстки серед моря м'яти. Город iз солодкою столовою кукурудзою, салатою, помiдорами.
Коли ми робили розворот i фермерський будинок опинився немовби в рамцi помiж крилами й розчалками "Флiта", мiй пасажир нахилив голову вниз, нiби хотiв здолати зустрiчний потiк повiтря.