причаївся. У серці визрівав план. Тепер вже вагатися не слід! Ойра-Хан не знає про небезпеку, може статися лихо, і Тарасик разом з Павликом попередить його. Як він це зробить? Треба вирішити разом. І не тягнути довго, а як тільки настане день, бігти до Ойри-Хана. Цікаво, що він скаже? Як буде діяти?
ТАЄМНА ЗУСТРІЧ
За два дні Тарасик цілком одужав. Коли вітчим рано вранці рушив з дому, хлопчик вискочив на подвір’я, присунув двері, а потім вулицею пробіг до Павликового двору. Товариш хутко обізвався на посвист: він виглянув з-за живоплоту — заспаний, невмитий. Кліпаючи повіками, глипнув на Тарасика.
— Здоровий вже? — В синіх очах майнули схвальні іскринки — молодець. Ти, як пес, — зализав сам себе — і здоровий!
— Еге, зализав! Уже набридло валятися. Та то пусте, Павлику! Я там таке взнав!
— А що?
— Йди сюди, на вулицю. Бо діло страшне!
— Ну!? Тоді біжу!
Павлик перестрибнув через кущі, товариші знайшли серед дерези затишне кубельце, сіли.
— Кажи — що там у тебе?
— Знаєш, хто такий гад?
— А хто?
— Шпигун. У жандармів працює. Він мого батька продав!
— Та що ти?
— Щоб я пропав! Сам чув. Приходив звідти якийсь чоловік уночі, вони гомоніли, а я підслухав. А в цирк його післали, щоб він слідкував за Ойра-Ханом. Я прочитав, що він пише, і таке дивне взнав!..
— Ой, що, Тарасику!? Кажи, а то вмру від нетерплячки!
— Ойра-Хан з далеких зірок прилетів. Він не з нашої Землі! Він Марійці — отій дівчинці оповідав, — гад все записував. Так цікаво — наче казка!
— Не може бути? Як це з далеких зірок? На чому ж він прилетів?
— Ой, не перебивай! Хіба в тому річ — на чому? Треба буде — все знатимемо! Головне, що він такий! Хіба сам не бачив, що виробляє в цирку? Ми впали, а він підхопив нас у повітрі — це ж тобі не фокус?! І недарма жандарми за ним полюють. Позавчора вночі знову приходив той, з їхніх, я чув, що вони збираються схопити Ойра-Хана!
— Як схопити?
— А так заарештувати!
— Так він тобі і піде їм в руки. Засліпить очі або ще щось зробить!
— Так він же нічого не знає! Спатиме, а вони накинуться, зв’яжуть. Слухай, Павлику! Треба попередити Ойра-Хана!
— А як?
— Біжімо до цирку, а там побачимо!
— Гад же там…
— Ми обережно. Подивимось, як і що…
Хлопці вилізли з дерези і рушили до міста. Вибирали бокові, покручені вулиці, щоб не впадати нікому в очі. Над містом купчилися грозові хмари, впали з неба великі холодні краплі, вибиваючи в рудій пилюці круглі дзьобини.
— Хутчіше, а то прополоще! — крикнув Тарасик.
Хлопці дременули наввипередки, аж курява прослалася за ними. Захекавшись, вони добігли до базару, пірнули під захист крислатого дуба. Невдовзі прорвалося небо, мов би розітнуте сліпучою громовою блискавицею, і вперіщив густий літній дощ. Люди поховалися до притулків, попід ятками і ґанками. Біля цирку не було нікого. Павлик трусився від прохолоди, цокав зубами.
— Так ми й будемо стояти, наче старці? Можна до вечора простояти, і нікого не побачити…
— Що в тебе — свербить? — огризнувся Тарасик. — Для такого діла можна й тиждень простояти! Ойра-Хан летів із свого світу у безвість, щоб комусь помогти, а ти боїшся померзнути якусь часину…
— Та я нічого! То я від нетерплячки! О, дивись, дивися! Білий пес!
— Де?
— А он, з маленьких дверей вискочив!
— Бачу! Кудлатий. Смішний який! Павлику, а онде за ним вийшла дівчинка. То Марійка!
— Та це ж та, що виступала з Ойра-Ханом…
— Ото ж бо. їй Ойра-Хан оповідав про себе. Слухай, нам треба її покликати!
— То клич!
— Мені не можна, а то, може, вітчим почує. Гукни ти! А я заховаюся!
Павлик виступив з-за дуба і притишено гукнув:
— Марійко! Марійко!
Дівчина здрігнулася, глянула довкола себе. Побачивши білявого хлопчика під деревом, здивувалася. Пес хрипко гавкнув, Марійка цикнула на нього.
— Хто ти? Звідки мене знаєш?
— Марійко! Марійко!
— Іди сюди!
— Чого?
— Маємо важливе діло до тебе!
Марійка позирнула на небо, зіщулилася і метнулася крізь завісу дощу до дуба, розбризкуючи калюжі на шляху. Білий пес вистрибом біг за нею. Дівчинка припала до товстого шкарубкого стовбура, глянула великими зеленими очима знизу вгору на Павлика.
— Чого тобі? — захекавшись, запитала вона.
— Я не один. Зі мною товариш. Ходи сюди, щоб ніхто не побачив.
Він потягнув Марійку в кущі, і вона побачила там Тарасика. На її обличчі з’явився вираз подиву.
— Та це ж ви… ті, що падали згори? Еге? Першого вечора, як ми почали виступати?!
— Ми, — сказав Тарасик.
— А на що я вам?
— Не ти нам потрібна, а Ойра-Хан!
— Он як! Чого це вам заманулося?
— Ми йому про все скажемо. Велика небезпека для Ойра-Хана! Знайди його і скажи, щоб вийшов.
— Добре. Я зараз…
Вона побігла назад, білий пухнастий клубочок котився поряд з нею, весело вистрибуючи. Хлопці поховалися в заростях, тривожно поглядаючи на сіре шатро цирку.
— Вийде чи ні? — пошепки запитав Павлик.
— Вийде, — впевнено озвався Тарасик.
— А як не повірить?
— Ну да! Він такий, що одразу знає — де правда а де брехня!
Минали тягучі хвилини. Дощ перейшов у зливу. В небі лютували несамовиті громи. Краплі почали проникати крізь листяний покрив, падали за шию.
— Де ж Ойра-Хан? — непокоївся Павлик. — Може, його нема в цирку?
— Я тут, — почувся тихий голос.
Хлопці здригнулися, підхопилися на ноги. Біля дуба стояла струнка постать факіра, ніби зіткана з блакитного вогню: виблиски грози іскрилися на його вбранні. Стальний погляд уважно дивився на хлопців. Вони розгублено мовчали, заворожені незвичайністю Ойра-Хана.
— Я чекаю, — знову озвався він. — Я вас пізнав. Ви — хоробрі хлоп’ята.
— Ми прийшли, щоб попередити, — осмілився, нарешті, Тарасик. — Я дізнався, що за вами слідкують. Жандарми. Вони чули, як ви розповідали Марійці про себе. Про далекі світи, про політ між зорями. Вони не вірять, думають, що ви революціонер і злочинець. Готують арешт. Ось ми й вирішили… попередити…
Тарасик випалив свою тираду одним духом і, тремтячи від хвилювання, ждав, що скаже Ойра-Хан. Ілюзіоніст замислено дивився на хлопчика, ніби бачив за ним щось незриме, невідоме. Отямившись від задуми, важко зітхнув і сказав:
— Так, так… Я все збагнув… Вони готують арешт. Ну що ж, зробимо маленьку містифікацію…