Мене схопили міцні руки селян. Я міг би використати свої психічні сили і звільнитися, проте хотілося знати, чого вони хочуть і чим живуть. Я піддався і покірно пішов до війта. Та ти, Марієчко, вже втомилася слухати, і я буду кінчати. Всього не оповіси. Були нудні, обридливі розмови з війтом, потім у поліції у великому місті, пізніше в тюрмі. Мене допитували, сміялися з моїх слів про далекі світи, про вільних зоряних істот, вимагали назвати спільників-революціонерів. Згодом мені набридло бути у кам’яниці і якось вночі я приспав вартових і вийшов на волю. Зі мною втекло кілька опришків. Я знову опинився в горах, серед приязних і сумних смерек…
Мною опанувала думка: може, рушити додому, до свого світу казки? Навіщо мені метушитися поміж чужими й далекими істотами, які мають свої шляхи, уподобання, мрії? Навіщо їм моя істина, коли вона не визріла на їхньому ґрунті, не стала власним прагненням? А потім я замислився, прийшли сумніви. Невже не знайду я в цілім світі такої душі, яка збагне мене, захоче полетіти до нового вирію? Якби те сталося — я був би невимірно щасливий. Тоді б між Землею і Планетою Свободи протягнулася ниточка зв’язку, згодом вона виросте у широку райдужну дорогу. По ній полетять міріади птахів — людей. І я залишився на цій планеті. Блукав горами, селами, аж доки зустрів Агійо. Мені майнула думка: найкраще мандрувати з цирком. Бачиш різні країни, людей, вивчаєш психіку мислячих істот, маєш можливості зустріти щось несподіване… Тепер ти знаєш головне, Марійко…
На цьому, ваше високоблагородіє, розмова обірвалася, Ойра-Хан з дівчинкою почали збиратися, а я мусив причаїтися під кущем, щоб вони не помітили. Ще спробую щось підслухати, взнати, щоб передати вірнопіддано в руки вашого високоблагородія…
НІЧНИЙ ГІСТЬ
Прочитавши записане, Тарасик старанно загорнув зошита в газету, поклав у грубку в те самісіньке місце, де взяв. Потім метнувся до ліжка і замислився. Думки скакали безладно і примхливо, небувалі враження розпирали свідомість.
Невже все те правда, що гад записав? Мабуть, правда, бо інакше Ойра-Хан не міг би робити таких захоплюючих фокусів. Інші світи, далекі зорі, небачені люди, співаючі квіти… Яка небувала і чарівна казка! От якби йому побувати в тих світах — він нізащо не злякався б! Але навіщо жандармам слідкувати за Ойра-Ханом? Він же не робить нічого поганого. Чи, може, вони страхаються його? Не вірять. Невже можуть заподіяти щось погане? Не інакше, бо знайшли для підлої справи гада. А ось якби піти, знайти Ойру-Хана і все розповісти. Так і так, мовляв, за вами слідкують. Бережіться! І ще можна сказати, що я все знаю про нього, і вірю тому, що він оповідав Марійці. Вірю, бо його розповідь гарна, приязна, добра. А Тарасик відчуває в серці своєму, що правдиве тільки гарне і добре слово. Зле — неправдиве! Від нього тяжко на душі, незатишно. А правдиве ніби приємно лоскоче у грудях, як літній степовий легіт-вітерець…
Застукало на ґанку, до хати зайшов вітчим, Тарасик чув як гупали по підлозі його чоботи. Він зазирнув до хатини, хлопчик одвернувся, затамував подих. Віт чим щось муркнув, зачинив двері. Думки Тарасика розбіглися, серце гупало сильно й болісно. Треба побачити Павлика і щось разом вирішити. Якби йому вже оклигати!
Настав вечір. Прийшла баба Химка, погодувала Тарасика. Він схопив її за руку, притягнув до себе.
— Чого тобі? — здивувалася баба. — Мо’, болить що?
— Та ні, — зашепотів Тарасик. — Я хочу тебе щось запитати, щоб гад не чув…
— Який гад?
— Та… той… вітчим…
— Не гоже так казати на батька, — посварилася жовтим пальцем баба. — Бог покарає…
— А чого він гада не покарав за те, що мене катував? — огризнувся хлопець. — Чи у нього один Бог, а в мене другий?
— Дивне питаєш, сказала баба. — Не гріши, синку. Ну що там в тебе, чого хочеш?
Вона сіла на краєчку ліжка, погладила Тарасика по голівці.
— Скажіть, бабо, а на небі є люди?
— На небі? — здивувалася баба. — Аякже! Є! Як умруть — то йдуть на небо. Правда, не всі. Грішники — в пекло, під землю. Ось твій вітчим, мо’, й піде під землю, бо дуже люта душа в нього…
— Як умруть? — зітхнув розчаровано хлопець. Хіба мертві живуть?
— Мертві не живуть, а душі їхні живуть…
— А що це таке — душі?
— Ну, дух, пара, те, що в тебе в серці. Божа душа. Як тільки ти ґиґнув — так душа й летить…
— Та я не про те. Мені не про мертве цікаво знати, а про живе. Про божий закон ми і в гімназії вчимо, хоч і дуже скучно. А я хочу знати, чи є живі люди, як ось ми з вами, на небі?
— Де ж вони там помістяться, синку? Тіло з землі, воно в землю й вертається…
— А там же є інші землі, сонця. На них свої люди.
— То тайна божа. Гріх про те думати…
— Чого ж гріх? Адже не закрите небо. Сяє зірками, пливе перед людьми. Аби тільки силу, можна полетіти. Ви б хотіли, бабо, полетіти?
— Таке зморозиш. Куди мені летіти, старій, немічній? Хіба з печі додолу… Ну, піду я, а то ти мені баки заб’єш своїми вигадками. Спи, спи, скоріше стямишся від того катування…
Баба пішла собі, а Тарасик ще довго ворочався на постелі, п’янив себе небувалими мріями. А коли сон-дрімота звалив його, і поніс у царство примар, відчув себе хлопчик над землею, поміж хмарами. І не страшно було йому, що земля здавалася маленькою і непоказною серед зірок, і серце захоплено співало, відчуваючи рідну стихію.
Потім грубі голоси вирвали його зі сну. Тарасик прокинувся. Крізь шибку заглядав місяць, нічна прохолода проникала у відчинене вікно. У хаті хтось розмовляв: один голос належав вітчиму — улесливий, приглушений, інший — грубий і владний.
Хлопчик встав з ліжка, підкрався до дверей, прислухався.
— Його високоблагородіє вдоволений тобою, — промовляв голос. — Ти допоміг викрити небезпечного злочинця. Всі його розповіді про далекі світи, про небесні планети — єресь і обман…
— Я так і знав, — відповів вітчим. — Я не вірив жодному його слову.
— Належить знешкодити злочинця, — сказав голос. — Ти допоможеш. Я скажу, коли і як діяти. Він хитрий, володіє магією, чортівщиною, отже треба й нам проявити хитрість. Слухай уважно…
Нічний гість почав говорити пошепки і Тарасик не міг почути нічого. Він знову ліг, загорнувся рядниною і