Незабаром плин думок змінився і Тарасик згадав таємничу афішу. Вітчим хоче, щоб він сидів дома? Нізащо. Не діждеться! Ми таки з Павликом побачимо фокусника. Щось придумаємо! Треба лише покликати Павлика і порадитися…
В голові Тарасика визрівав новий план.
ЦИРК
Цирковий балаган нап’яли на краю базарного майдану, над крутим берегом Бугу. Ще з дня довкола товпилася незліченна юрма дітей та дорослих гуляк. Всім хотілося побачити вчених коней, і справді — інколи видко було в глибині тимчасової будівлі лискучі спини ситих коней вороної та білої масті, чулося приглушене іржання. Та найдужче кортіло всім, хто ловив гав довкола гігантського шатра, бодай одненьким оком кинути на знаменитого, так таємниче афішованого, ілюзіоніста. Проте, скільки люди не товпилися, як не заглядали у всі щілинки, нічого подібного до фокусника вони не побачили. Звичайнісінькі люди — теслярі будували дерев’яні сидіння довкола арени, не звертаючи ніякої уваги на базік, котрі без упину висловлювали всілякі занудливі припущення та міркування.
Настав вечір. До каси вилаштувалася черга. Тьмянів обрій за Бугом, в небі догорало золото-пурпурове багаття. На вузьких брудних вулицях міста спалахнули гасові ліхтарі. На базарному майдані запрацювали атракціони. Люди в очікуванні циркової вистави каталися на каруселі, товпилися біля яток, рундуків, кав’ярень, пили пиво, горілку, обсмоктували на всі лади майбутнє видовище.
Над цирковим балаганом зажевріла блакитна куля. Базарний майдан загомонів. Товпище потяглося до входу в шатро. Павлик з Тарасиком разом з тим людським річищем хотіли пробратися до приміщення, але їх схопили за шкіру високі жилаві хлопці в розкішній позолоченій уніформі і кинули, як безпорадних котенят у кущі.
Хлоп’ята посиділи трохи в заростях жовтої акації, чухаючи пом’яті боки, заздрісно дивлячись на публіку, яка валом перла на видовище. Тарасик раптом перестав дивитися на юрму, а почав пильно розглядати верхів’я шатра.
— Що ти там загубив? — штовхнув його під бік Павлик. — Чи довго ми будемо тутечки вклякати? Треба щось робити?!
— Я знаю, — радісно озвався Тарасик.
— Що знаєш?
— Як нам бути… Глянь туди…
— Куди?
— Шатро бачиш?
— Бачу.
— А над ним?
— Дуб…
— Ну? Не кумекаєш?
— Ні, — признався Павлик.
— Тоді сам ти дуб, — сердито зашепотів Тарасик. — Не треба нам ніяких п’ятаків. Ми таке містечко собі облюбуємо, що ого-го! Краще ніж в перших рядах. Згори ж все видно.
— Як же ти побачиш? Там же брезент… парусина…
— А ми проріжемо, дурний…
— А як уздрять?
— Хто? Ми дві невеликі дірочки зробимо, аби тільки видно було. Гайда!
— Ой, страшно!
— Тоді я сам… Боягуз!
— Та ні… То я так…
Хлопці пробралися поза кущами до стовбура вікового дуба, хутко вичарабкалися до розложистих гілок на рівні циркового шатра. Лізли серед темно-зеленої густючої крони безшумно, як коти. Зупинилися над серединою шатра і осідлали товсті вітки.
— О! — вдоволено озвався Тарасик. — Розкішно! А ти боявся! Нас ніхто не бачить, а ми — все бачимо!
— Справді, гарно, — пошепки відгукнувся Павлик. — Можна кожного дня ходити. І хлопців привести…
— Ні, ні! — заперечив Тарасик. — Почнеться сварка, дізнаються дорослі… Не треба… Давай ножика, я проріжу дірочки…
Покрівля шатра була ветха, хлопці лише розширили дві щілини, крізь які видно було кільце арени, потрушене злотистою тирсою, гомінливу публіку та завмерлих біля входу уніформістів. В перших рядах сиділо все повітове начальство, було багато дам і гарних дівчат в розкішних туалетах: вони обмінювалися репліками, сміялися, обвіваючи розпашілі обличчя розмаїтими віялами. В середніх рядах розмістилася публіка простіша, а позаду — набилося безліч робочого люду, серед тої темної маси там і сям розквітали дівчачі вишиванки: ті глядачі, певно були з околиць міста.
— Вже, — шепнув раптом Тарасик. — Починається. Дивися і не диш!
Хлоп’ята припали до своїх дірочок. Глядачі затихли, лише невелика хвиля гомону ще згасала в задніх рядах. З темного входу з’явилася висока, худа постать в чорному смокінгу, в білих рукавичках, з прилизаним волоссям. Обличчя людини було ніби жовтий пергамен.
— Схожий на мертвяка, — сказав Павлик.
— Тихо, — цикнув Тарасик.
— Пані й панове! — сказав чоловік в чорному. — Ми щасливі розпочати циркові вистави всесвітньовідомого цирку Агійо у вашому місті. Прошу ласкавої уваги. Гадаю, що ви не будете сумувати…
Вдарив гонг. Електролампи згасли. Серед пітьми заграв оркестр. Під бравурну музику знову спалахнуло світло і на арену викотився смішний куций чоловічок у конічній шапці, широких штанях, з химерно розмальованим обличчям. Він щось говорив, когось дражнив, перекидався через голову, пролазив через обруч. Хлоп’ята пильно прислухалися, але нічого не могли розібрати. Публіка сміялася. Тарасик сердито чмихнув.
— Мабуть, якийсь дурень.
— Клоун, — додав Павлик.
— І чого вони сміються?
— А так…
— Хай би вже йшов собі…
Нарешті, клоун почимчикував з арени, його супроводили ріденькі оплески. Після нього вискочило трійко братів у барвистих трико — гнучких, метких, граціозних. Вони перелітали через голову один у одного, створювали неймовірні поєднання, сплетіння тіл, робили стойки на голові, на руках, на палицях.
— От виробляють! — заздрісно сказав Павлик. — Якби нам так!
— Чого захотів! — озвався Тарасик, не одводячи погляду від арени. — То ж артисти! їх навчають!
— І я б пішов!
— Чи тебе взяли б!
— О, диви, диви! Коні!
Під ритмічну музику з’явилися прегарні коні, їх було четверо — двоє вороних, двоє білих. Голови чудових тварин вінчали барвисті султани з пір’я, в сяйві електроламп виблискувала коштовна збруя. Коней тримали за повіддя два юнаки й двійко дівчат: всі вони були стрункі й казкові, вбрані у полегшену гусарську уніформу. Музика заспішила, коні ринулися вскач, хлопці й дівчата вистрибнули їм на спини, і почалося таке, що Тарасик з Павликом ледь-ледь не заверещали від захоплення. Глядачі невпинно аплодували, навіть респектабельна публіка в перших рядах задоволено плескала в долоні.
Вершники на ходу перескакували з коня на коня, вибиралися одне одному на спину по двоє, по троє, робили стойки вгору ногами, пролазили в коней попід черевом. Всього не перелічиш, що хлоп’ята побачили, пошепки коментуючи виставу.