— Ух, здорово! — щасливо усміхнувся Тарасик. — Та ж сама істота, тільки вона оволоділа…як…це…іншим способом пересування. Чи так я сказав?
— Гарно сказав, — кинув Ойра-Хан. — Проте всі приклади відносні. Побудете в нашому світі, здобудете нові знання, зрозумієте все глибше, ясніше. А зараз гляньте сюди, на стінку. Я коротко поясню вам, що з нами станеться…
На імлистій площині виникла гігантська сяюча куля. Вона вібрувала, тріпотіла, іскрилася безліччю ледь видимих зірочок. Ойра-Хан зупинився за спиною дітей, показав на зображення рукою.
— Уявіть собі Всесвіт, як велетенську водяну кулю…
— Чому водяну? — озвався Тарасик.
— Я ж сказав — уявіть. Насправді він більше схожий на клубок полум’я, але, щоб дещо збагнути — треба відштовхнутися од відомих явищ. Гляньте тепер, що ви бачите на поверхні кулі?
— Хвилі, — сказала Марійка.
— Правильно.
Куля почала виростати, наближатися. Одна з хвиль наблизилася, перетворилася теж в своєрідну кулю. На ній теж покотилися хвилі — ще дрібніші. З тих хвиль вирізнилася ще одна, знову виросла, побільшилася, заповнила собою все…
— Я знаю, бачив! — загукав Павлик.
— Що ти бачив?
— Великі хвилі на Бузі. А на тих великих — менші, а на тих — ще менші, наче брижі.
— Ну ось, збагнули, — радісно озвався Ойра-Хан. — Наш світ, точніше, ваш світ Сонця, Землі і оцих зірок, що ми бачимо, — то лише малесенька хвилька на більшій хвилі Всесвіту, а та, більша хвиля, входить у велетенську хвилю більшого масштабу. І так нескінченно…
— Ой як страшно, — зітхнув Павлик.
— І гарно, — додала Марійка.
— Уявіть собі, — вів далі Ойра-Хан, поблискуючи блакитно-стальними очима, — що ми з вами перебуваємо у малесенькому світі-хвильці. І володіємо силою цієї хвильки, хоч і входимо до великої хвилі. Щоб ввійти до системи великої хвилі, а потім далі й далі, треба зуміти оволодіти потужністю тих зоряних валів, куди ми повинні проникнути…
— Не розумію, — жалібно сказала Марійка. — Все одно ж я малесенька порівняно з тими хвилями!..
— Ми навчилися переходити з однієї системи хвиль в іншу, — пояснив Ойра-Хан. — Змінюється не лише енергія корабля, а й ми, наші тіла, наша свідомість стає частиною нового світу. Це непросто, це схоже на те, ніби гусінь народжується метеликом. Але ж ви не побоїтеся? Ви ж не гірші від гусіні?
— Ні, — радо засміявся Тарасик. — Ну й гарно сказав Ойра-Хан! Ми не гірші від гусіні!
— А на чому ми сидимо? — озвався Павлик. — Нічого ж не видно?
— На незримих полях, — пояснив Ойра-Хан. — Існує не лише те, що можна помацати, побачити. Готуйтеся до небувалого. А тепер пора!
— Що пора? — притишено мовила Марійка, передчуваючи щось важливе і тривожне.
— Пора випробувань, — ласкаво і серйозно сказав Ойра-Хан. — Ми будемо проходити крізь кільки систем різних вселенських хвиль. Я зроблю так, щоб ці переходи були поступові, і ви зможете пристосуватися. Проте, я боюся за вас, мої друзі…
— Не бійся, Ойра-Хан, — прошепотіла Марійка, хоч у самої тремтіли руки. — Ми постараємося…
— Ойра-Хана незабаром не стане, — посмутнів ілюзіоніст. — Тому надивляйтесь востаннє на мене…
— Ти вмреш? — скрикнув Тарасик. — Тоді я не хочу!
— Ні, — ласкаво заперечив Ойра-Хан. — Я не вмру. Просто щезне мій тимчасовий вияв, який я вибрав собі для Землі. Чи пізнаєте ви мене в іншому вияві?
Діти мовчали, спантеличені, вражені, перезиралися.
— Важко? — похитав головою ілюзіоніст. — Важко розлучатися з звичною формою. Інколи люди плачуть навіть за вбранням. А тут — зміна тіла. Проте колись наука Землі оволодіє новим знанням і люди вільно переноситимуть свідомість з мозку в мозок, з тіла в тіло, навіть в машину. Головне, збагнути: ти господар форми, а не форма — твій господар!
— Не розумію, — заплющив очі Павлик. — Хоч убий — не розумію. Як це так… Щоб моя думка — в іншому тілі…
— А я бачив! — сказав Тарасик.
— Що ти бачив? — зацікавився Ойра-Хан.
— У сні бачив… Ніби птах… Лечу, лечу попід хмарами… Але ще бачив, наче я коза лісова… А за мною женеться щось страшне… А я тікаю, тікаю, не можу втекти…
— Хі-хі! Коза, — сміявся Павлик.
— Не смійся, — зауважив Ойра-Хан. — У сні нам інколи ввижається те, чого ми не можемо прийняти в звичному стані. Добре, добре, Тарасику!
— І я бачила сни, — продзвеніла Марійка. — Мов би я розмовляла з лісом, з деревами. І дуб мені оповідав казку…
— Тоді я не боюся за вас, — кивнув Ойра-Хан. — Ми починаємо перехід в систему іншої хвилі. Обніміть мене, діти…
Марійка палко поцілувала факіра, судорожно схлипнула. Зазирнула в зволожені сині очі, які тратили стальний блиск.
— Ойра-Хан… І я вже ніколи… ніколи не пройду з тобою понад берегом Бугу? Не розмовлятиму про далекі світи?
— Ми з тобою навіки, — прошепотів Ойра-Хан. — Я в твоєму серці. Згадай лише мене, і все знову й знову з тобою…
Він обняв хлоп’ят, рвучко одступив назад. Погасла зоряна стрічка перед очима дітей, щезла куля Землі. Сині сутінки оповили все.
— Сон… Сон, — прошепотіла Марійка, знемагаючи від хвиль дрімоти. — Який стосиній сон…
Потужна хвиля накотилася, зазвучала всемогутньою піснею, і на верхів’ї майже нечутних акордів метнула свідомість дітей у безвість…
НЕБУВАЛІ СФЕРИ
Хто ти? Хто ти?
Ма… Ма…
Хто ти? Хто ти?
Я пісня! Я пісня…
Заспівай мені пісню, кохана… Нашу улюблену пісню…
Налетіли гуси з далекого краю,
Скаламутили воду в тихому Дунаю…
Хто ти? Хто ти… Де взяла дивну пісню?
Іскри, іскри довкола, мов би метелики зоряні в невимірності. Ні, то сонячні зайчики на хвилі річковій. Ні, то щасливі промінці в коханих зіницях. Ой ні! То солодощі материнських пестощів! Зажди… Не так… То жовтогарячі квіти на мовчазних луках…
Хто ж ти? Хто ти?..
Та раніш ми любились, мов зерно в орісі,
А тепер розійшлися, як туман по лісі…
Сині, кохані очі. Материнські трояндові вуста. І поруч — суворо-ніжні карі очі. Хто, де, звідки? Вогні, вогні. Безліч облич… Громи овацій. Кому, навіщо? Падіння, кров… червоні димуючі пелюстки на жовтій тирсі арени…
Хто ти? Хто Ти?
Розмальовані балагани… жадібні очі… гори… і дивна постать в блакитному… сірі пронизливі очі… вічна гра, нескінченна, щаслива гра… Тихі вечори, грозові вечори, чарівницькі розмови… про що? про що?..