Стіна високих ялиць і смерек оточила мене тривогою і сутінками. Щось величне, але й сумне було у небачених мною краєвидах. Я палко хотів побачити мислячих істот, які могли б зрозуміти мене, яким я міг би передати свої знання, допомогти піднятися до вищого способу життя. Незабаром серед темряви ночі я побачив вогнище. Воно танцювало на високій скелі над потоком і здалося мені рідним створінням: без упину міняло свої вияви, залишаючись тим самим в суті своїй, кидало в небо хмари іскор, ніби знаки напруженої мислі та дії, і прагнуло лише вгору, вгору, до зоряної далі… Ти, Марійко, звертала увагу на те, що полум’я рветься лише до неба? Вода тече, куди дозволяє схил, щілина, долина, а вогонь — долає всі перепони, намагається спопелити ворога і, взявши навіть від нього променисту снагу, віддати той дарунок разом з своїм життям космосу, вічній домівці планет, зірок і нашого розуму…
— Як ти гарно говориш, Ойра-Хан. Справді, я згадую — вогонь горить саме так. Тільки ж я не думала про те, що ти сказав. Я не можу всього збагнути, тільки ось тут, в грудях, щось стукає гаряче і каже мені, що так воно і є…
— То твоє правдиве серце, Марійко. Слухай же далі. Я попрямував до вогнища і зустрів там людину. Та людина була схожа на вівчарів, що впали на коліна переді мною. Проте вона поглянула на мене без страху, а привітно й дружньо.
— Хто то був, Ойра-Хан?
— Гірський леґінь, опришок. їх називають розбійниками люди, котрі мають владу у вас на Землі.
— Йой! А він тебе не зобидив?
— Та ні, Марійко. Навпаки, я відчув у ньому високий розум і достойність. Він мовчки показав на плескатий камінь біля багаття, запросив сідати. Я сів і зацікавлено розглядав його, а він мене. Побачивши, що на мені лише тоненьке вбрання, чоловік дістав з припасів теплу одежину, кинув мені, щось сказавши при цьому. Я подякував йому знаком, тим часом прислухаючись до психічного строю людини. Його думки легко проникали в мій мозок, я ніби вхоплював тремтливий контур його душі, і земні слова відлунювали в моєму серці, як свої власні. І ще цікаве явище я помітив, Марійко. На опришкові було чарівне вбрання: вишита сорочка, широкий кований пояс, розцяцькований кожушок-безрукавка, що в горах називається киптарем. Люди бачать в тих візерунках лише прикраси, а я помітив ще й те незриме для вас, що вкладене серцями творців, вишивальниць, матерів і жінок, які схилялися над тим нехитрим шиттям. Там, в тих узорах, сріблилася кожна сльоза, променів кожен сміх, перлами грали дівочі веселощі, сумно бриніли в чорних барвах розпука і безнадія, дзвінко співали молоточки майстрів, що кували бойові пояси для гірських войовників. Творча невичерпність мислячої істоти, закована у плин звичайного життя, знайшла все таки вихід для себе, і бачила казку там, де здавалося гинула всяка надія. Я дуже втішився, Марійко, бо відчув, що потрапив у світ великого боріння і надії…
Отже, я збагнув душу першої людини, яку зустрів. І вже міг спілкуватися з нею; він теж чув мої думки, як зрозумілі слова.
— Я бачив, — сказав опришок, — щось з неба впало. Блискуче й вогняне. Гадав, що то падуча зоря. А тепер з’явився ти. Якийсь химерний, голий, Може, ти дух неба?
— Я людина з неба, — відповів я йому. — Я мандрівник між зорями. Ти мене розумієш?
— Розумію, — кивнув опришок, підкидаючи сухий хмиз у вогнище. Чорні очі з-під крутих нахмурених брів дивилися на мене гостро й зацікавлено.
— Щось мені дідьо оповідали про небесних людей. Буцімто колись часто прилітали небесні люди на Землю, зустрічалися з нашими прадідами, навіть одружувалися з гарними дівчатами. А пізніше щось не чути було про таке. То ти з далекої зірки? А з якої? Покажи мені…
— Її не видно звідси.
— Он як. Чому ж прилетів ти вогняним змієм на Землю? Що хочеш мати, що добути?
— Хіба обов’язково щось добувати в інших світах?
— Аякже. Ґазда оре поле, сіє пшеницю, хоче добути врожай. Пан володіє ґаздою, примушує його віддати частку врожаю, щоб добути собі багатство. Птах ширяє попід хмарами, але дивиться пильно вниз, чи не знайдеться десь на землі харчу, щоб добути собі смачне снідання. Все, все шукає собі здобичі…
— А якої здобичі шукаєш ти?
— Волі! — гостро відповів опришок.
— Для кого?
— Як то для кого? Для себе і для інших!
— І ти її маєш?
— Так.
— В чому твоя воля?
— В мені, — засміявся щасливо опришок і його брови приязно розійшлися над похмурими очима. — В кому ж іще, небесний пришельцю!? Ось в руці моїй бартка — знак свободи. Ось ялиці — глянь довкола — стоять, мов сторожа вірна, пильнують мій сон, ген зорі далекі, звідки ти прилетів, шепчуть мені таємне слово, що його може й ти не чуєш, потік прозорий дає мені воду й співає пісні, гори відкрили навіки схованки свої, аби не знайшли мене…
— Гарно ти говориш, людино! Гарно і справедливо, я це відчуваю. Проте, твоя свобода на лезі цієї бартки!
— То й що?
— Адже бартка є і в твоїх ворогів? І вони можуть зібрати сильнішу потугу, яка зломить тебе!
— Мене? — зареготався опришок і луна покотилася горами. — А то як можливо зламати мене?
— Оточать тебе, заскочать десь. Уб’ють…
— Можуть убити, — згодився опришок. — Але ж волі моєї не вб’ють!? Волю можна віддати лише добровільно. А хто має звільнений дух, що тому смерть? Вороги можуть мати моє мертве тіло, але не мою душу, небесний пришельцю! Ти збагнув?
Я збагнув його Марійко! Він у грубому, похмурому світі добув такі скарби серця, які притаманні високим світам. Я зустрів прекрасну істоту, хоч вияви її були, може, жорстокі і для мене неприйнятні…
— Що ж, ти мислиш правильно, — сказав я. — Ти вже став понад законом твоїх ворогів, котрі хочуть мати з тебе неправедний здобуток. А інші?
— Що інші?
— Ти їм даси волю?
— На жаль — ні. Волю не можна ні дати, ні подарувати. Її можна лише завоювати. Відчути в собі — і відстояти силою. Подарована воля стає рабством. За все подароване треба платити. А я не волію завдячувати нікому — навіть Богові!
— Богові? А хто такий Бог?
— Ти не знаєш Бога? — засміявся опришок. — Прилетів з неба і не відає про Бога!? Хто ж тоді ти — сатана?
— Не знаю, про кого ти питаєш?
— Ну і я тобі не можу сказати нічого про Бога. То справа наших панотчиків. Захочеш — говори з ними. А я волію розмовляти про волю з горами і небом зоряним. Вони файно розуміють мене!