Не тільки Аполлонові, але й іншим блаженним богам на захмарнім Олімпі прикро було дивитися на те, як гнівний Пелід знущається з мертвого Гектора. Спершу вони надумали викрасти його тіло у мірмідонців, але Гера, Афіна Паллада і Посейдон, що й досі люто ненавиділи троянців, стали їм на заваді.
— То згадайте, нещадні! — запально вигукнув тоді срібнолукий Аполлон, звертаючись до олімпійців.— Згадайте, як щиро Гектор нас шанував, як часто приносив багаті жертви безсмертним і робив узливання найкращим вином. А тепер його тіло ганьбить жорстокий Ахілл, помщаючись за смерть свого вірного друга. Та на війні люди втрачають і більше — брата чи сина, однак, гірко оплакавши їх, нарешті заспокоюються, бо Мойри дають людям терплячі серця, здатні витримати найгіршу скруту і горе. Пелід же, наче лев кровожерний, палає дикою люттю і забуває про почуття, притаманні людині,— про милосердя і совість.
Так сказав Аполлон, і всі боги згідно мовчали, тільки волоока Гера знову взялася сперечатися з ним. Але темнохмарний Зевс владно урвав їй мову:
— Годі, поважна Геро, гнівитися. Гектор і справді був найдостой-ніший з-поміж усіх троянців і завжди щиро шанував нас, безсмертних. Покличте до мене негайно богиню Фетіду, хай вона умовить свого смертного сина віддати Гекторове тіло за велике викупне батькам.
Відразу ж золотокрила Іріда, легка, наче вітер, злетіла з захмарного Олімпу і прожогом стрибнула в розбурхане море, аж застогнала темна безодня навкруг.
На дні моря, в глибокій печері, сиділа серед принишклих нереїд засмучена Фетіда. Журилася вона за свого смертного сина, якому . судилося незабаром померти під високими мурами Трої, далеко від рідного дому.
Дізнавшись від золотокрилої вісниці, що її кличе Зевс, Фетіда вбралася в чорні шати — чорніших уже не буває — і подалася за Ірі-дою. Розступилися бурхливі морські хвилі перед обома богинями, вийшли ті на берег і легко, наче хмарки, злетіли на сніжно-білий Олімп.
Зевс задумано сидів у колі блаженних богів, та відразу ж підвелась [189] яснозора Афіна Паллада і поступилася місцем Фетіді. Поважна Гера піднесла срібноногій богині, ласкаво припрошуючи, золотий келих, повний по вінця божистим нектаром. А тоді громовладний Зевс мовив слово крилате:
— Я знаю, Фетідо, яке тяжке горе ятрить тобі серце. Але хоч і знаю, та мушу сказати, навіщо покликав тебе сюди. У нас на Олімпі зчинилася сварка через твого сина і вбитого Гектора. Дехто з богів надумав викрасти тіло троянського героя, але я хочу і тут всю славу віддати Ахіллові, щоб і надалі зберегти в твоїм серці до мене любов і пошану. Спустися тепер до сина і скажи, що на нього розгнівилися боги, а я — найдужче за всіх. Годі йому знущатися з мертвого Гектора, хай за велике викупне віддасть його батькові, старому Пріаму. А в Трою я пошлю легкокрилу Іріду.
Відразу ж Фетіда слухняно злетіла на землю виконувати Зевсову волю, а батько всіх безсмертних і смертних підкликав прудконогу Іріду і мовив:
— Поспіши до священної Трої та перекажи царю Дарданіду Пріаму, щоб ішов з великим, коштовним дарунком до Ахілла викуповувати тіло свого славетного сина. Тільки хай іде сам, без ніякого почту, хіба що старого служника може взяти з собою — погонича мулів, які везтимуть викупне, а назад — мертве тіло. І ще скажи: хай Пріам не боїться ні смерті, ні глуму: богорівний Ахілл має і розум, і совість, отож старого батька, вбитого горем, він пожаліє.
Мовив він так. Іріда як вихор із вістю помчала,
В дім до Пріама ввійшла вона й плач там застала й ридання.
Діти сиділи в журбі серед двору круг батька старого,
Слізьми свою окропляючи одіж, а батько між ними,
В плащ свій закутавшись щільно, лежав; запорошена пилом
Дуже потилиця й вся голова була у старого...
Перед Пріамом спинившись, провісниця Зевсова стиха
Заговорила, і раптом обняв йому трепет коліна.
Переказала золотокрила вісниця несхитну Зевсову волю Дарданідові й геть полетіла, а старий цар звелів синам хутчій запрягати мулів у повіз і коней у колісницю, а тоді гукнув вірну дружину Гекабу і розповів їй щиро про все.
Гірко заплакала старенька і взялась умовляти Пріама не йти до ахеїв, бо там напевне чекає на нього ганьба і смерть. [190]
— Ні, не переч,— мовив Пріам,— і не віщуй нічого лихого. Сам всемогутній Зевс посилає мене до ворожого стану. А коли й справді Ахілл мене вб'є, то я радо помру, обіймаючи мертвого сина.
По тих словах Пріам повідчиняв численні скрині в покої та заходився складати докупи коштовні дарунки Ахіллові: барвисті килими, тонкі покривала, святкові шати, плащі й хітони — всіх було по два-, надцять. Ще він додав десять талантів щирого золота, кілька три-ножників, що кожний був вартий десятьох биків, чималі казани і великий золотий келих — коштовний дарунок фракійців.
Тим часом сини ще барилися з мулами й кіньми, і старий батько розгнівився та добре нагримав на них. Кинулися сини виносити з палацу багаті дарунки, складати їх на повіз з мулами, а батькові підвели бойових коней із колісницею. Та перш ніж стати на неї, Пріам вимив чисто руки і, взявши з Гекабиних рук великий келих з вином, став робити узливання й молитись:
— Батьку наш, всевладний Зевсе! Вчини так, щоб в Ахілла я викликав приязнь і жаль. А на знак доброї волі пошли мені вісника-птаха, найдужчого і наймилішого тобі серед птаства усього. Як побачу праворуч той добрий знак, то вже спокійно подамся до міднозбройних ахеїв.
Так він моливсь Громовержцю, і вчув його Зевс велемудрий,
І надіслав він орла, найпевнішого віщого птаха,
Темнопір'ястого звірів ловця, що беркутом зветься.
Наче у високоверхих покоях багатого мужа
Двері з міцними запорами, саме такими завбільшки
Крила обидва були у орла. Над містом праворуч
Він пролетів. Цю ознаку побачивши, вельми зраділи
Люди троянські, серця їм у грудях усім звеселились.
Став тоді Пріам Дарданід на свою бойову колісницю і погнав коней до міської брами, аж луна від дзвінких копит розляглася навколо. А на повозі з мулами їхав мудрий оповісник Ідей — він віз багаті дарунки. Велика юрба проводжала Пріама, всі плакали й тяжко зітхали, наче виряджали його на смерть.
Та поволі юрба рідшала, а вже за Скейською брамою, в полі, всі кревні й друзі попрощалися з Пріамом і повернули назад, до міста.