Водночас кинули вони свої довжелезні списи, і гостра мідь пробила наскрізь Тлеполемові горло. Упав герой на землю, і чорна ніч оповила йому очі пітьмою. А Сарпедона, пораненого в стегно, троянці відразу ж винесли з бойовища, та у поспіху ніхто не здогадався витягти з рани смертоносного списа. Тяжко страждаючи, угледів лікійський герой великого Гектора — його ясний обладунок здалеку сяяв на яскравому сонці.
— Не допусти, могутній Пріаміде,— гукнув Сарпедон,— щоб я попав як здобич до рук ахеям. Жени їх, жени!
Нічого не відказав на те шоломосяйний Гектор, тільки кинувся чимдуж уперед, пориваючи за собою троянців. Мусили ахеї відступити, але не побігли безладно до своїх крутобоких кораблів, а билися, відходячи, й далі завзято.
Багато полягло того дня ахейських героїв. Завважила це з надхмарного Олімпу волоока Гера і розгнівилася до краю.
— Улюблена Зевсова донько,— мовила вона до Афіни Паллади,— ми ж обидві обіцяли Менелаєві, що він, зруйнувавши священний Ілліон, повернеться щасливо додому. А тепер самі дозволяємо мужовбивцеві Арею лютувати в долині. Треба нам вгамувати його та оборонити ахеїв.
Не гаючись, Гера взялася сама споряджати золотозбруйних коней; допомагала їй дочка, юна Геба, а ясноока Афіна Паллада у батьківській світлиці скинула свої легкі гаптовані шати й одягла міцний обладунок війни.
В панцир убралася батька свого, хмаровладного Зевса,
Й приготувалася збройно до битви, що сльози приносить.
Плечі страшна, золотими оздоблена вся торочками,
їй прикривала егіда, оточена жахом навколо,
Звада у ній, і завзяття, й гонитва, що душу морозить,
І голова в ній Горгони, страшної на вигляд потвори,-
Грізне, страшне воно, Зевса-егідодержавця знамення.
З гребенем пишним шолом золотий, з чотирма шишаками,
Був на ній,— постаті воїв ста міст той шолом прикрашали.
У вогняну колісницю ввійшла і спис ухопила
Гострий, важкий і міцний, що ним побивала героїв
Шереги гнівом охоплена донька всевладного батька.
Гера ледь хльоснула своїх баских коней батогом — і зарипіла, відчиняючись, небесна брама, що її вартують Ори, сторожа великого [42] неба й Олімпу. Коли треба богам, Ори відчиняють браму, а потім знов затуляють її густою хмарою.
Спускаючися з Олімпу, обидві богині побачили громовладного Зевса, що сидів віддалік на крайній верховині. Тоді Гера притримала золотозбруйних коней і спитала Громовержця:
— Невже ти, могутній Зевсе, не гніваєшся на лихого Арея, що люто знищив стількох ахейських героїв? Знищив марно, безглуздо, мені на печаль. Тішаться з того твоя люба Кіпріда і срібнолукий . Аполлон, бо самі підбили дурня, що не знає ніяких законів. А мені крається серце від болю. Хіба ти гніватимешся, як ми проженемо шаленого Арея з кривавого бойовища?
І мовив темнохмарний Зевс своє слово крилате:
— Гаразд, хай Афіна Паллада приборкає того шаленця.
Добре хльоснула волоока Гера дзвінконогих коней, і золота колісниця помчала між землею і небом. Аж там, біля міцномурованої Трої, де течія Сімоенту вливається в бурхливі хвилі Скамандру, державна Гера спинила слухняних коней та припнула їх при березі, огорнувши туманом.
Уже за мить стали богині серед ахейських воїнів, схожих у люті на левів чи диких вепрів. Скупчилися вони круг могутнього Діомеда, і саме до нього наблизилася Гера, прибравши подобу героя Стентора, Несторового оповісника, що своїм дужим голосом міг вільно перекричати п'ятдесятьох чоловік.
— Ганьба вам, ахейці, бридкі боягузи! — крикнув мідноголосий Стентор.— Поки був серед вас богорівний Ахілл, троянці не насмілювалися залишити міцні стіни свого Іліона, бо всі боялися його величезного списа. А тепер вони дійшли майже до ваших крутобоких кораблів.
Від тих гучних слів у міднозбройнйх ахеїв знову збудилася відвага і мужність. Тільки могутній Діомед стояв похмурий, мовчазний біля своєї колісниці. Раз у раз витирав він чорну кров — вона і досі сльозилася з рани, що завдав йому славетний троянський лучник Пандар.
І могутній герой ослаб, рука вже затерпла, а піт рясно зросив йому лице, груди і плечі.
Яснозора Афіна підійшла до Діомеда і, спершись рукою на його бойову колісницю, озвалась:
— Діомеде, ти не схожий на свого батька Тідея, що завжди рвався до бою. Ось я стою поруч, твоя оборона і підмога, але й це не додає [43] тобі снаги. Чи ти втомився від довгого бою, а чи пойняв тебе ганебний ляк? Тоді ти не можеш зватися більше Тідеєвим сином. Сумно відказав на те могутній Діомед:
— Зевсова дочко, грізна богине, я впізнав тебе, тож, не криючись, скажу щиру правду: ні, не важка втома і не ганебний ляк пойняли мене. Згадай: ти сама заборонила нам битися з безсмертними богами. А тепер я завважив, що троянців у кривавій битві веде сам бог війни Арей.
— О Діомеде, любий моєму серцю! Вже ти не бійся ні Арея, ні інших богів. Сміливо змагайся з ними — я сама стану тобі за помічницю.
Мовивши так, з колісниці богиня зіпхнула Стенела
Рухом руки, і він безодмовно зіскочив на землю.
На колісницю зійшла вона й стала біля Діомеда,
В бій пориваючись. Важко вісь застогнала дубова
Під тягарем страшної богині й найкращого мужа.
Віжки й батіг в свої руки вхопила Паллада Афіна
І до Арея погналася однокопитними кіньми.
А для того, щоб розпалений боєм Арей не помітив її, Афіна Паллада вкрилася Аїдовим шоломом і стала навіть для бога незрима. Арей же саме знімав обладунок із величезного воїна, якого щойно убив. Угледівши Діомеда на колісниці, кровожерний бог залишив убитого і, ближче підбігши, щосили кинув у героя свого смертоносного списа. Та яснозора Афіна простягла руку і відсторонила той спис.
Ту ж мить могутній Діомед і собі замахнувся списом, а грізна Афіна Паллада безжально встромила його Ареєві в бік. Моторошно зойкнув бог війни, наче десять тисяч дужих мужів воднораз застогнали, і від того зойку холодний жах пойняв обидва війська. Глянув Тідеїв син, і йому здалося, що розлючений Арей-мужовбивець знявся на небо темною хмарою.
Діставшись до сніжно-білих верховин Олімпійських, Арей сів біля Зевса і показав йому свою рану, з якої цебеніла кров.
— Зевсе, наш батьку! — жалісно почав він.— Невже не гнівить тебе оця жахлива рана? Завжди ми, безсмертні боги, мусимо тяжко страждати, коли смертним людям виявляємо ласку. Всі ми слухняно коримося твоїй волі, тільки дочку свою, що в неї на думці самі [44] лиш злочинства, ти ніколи не спиниш владним батьківським словом. Нині вона напутила Діомеда змагатися з нами, олімпійцями. Спершу він поранив у руку, ніжну Кіпріду, а тоді зухвало встромив свого довгого списа і мені ось у бік. Добре, що я врятувався втечею, а то ще довго зазнавав би жахливих мук від його несхибної зброї.