Гомер
Іліада
Переказ для дітей Катерини Головацької
СВАРКА ВОЖДІВ
З давніх-давен на весь світ славилося могутнє місто Троя. Заснував його Іл, нащадок громовладного Зевса, отож інколи місто називали ще Іліоном священним. Славилося воно багатством, гарними храмами й неприступним муром, що його зводити круг міста допомагали троянцям безсмертні боги Посейдон з Аполлоном.
У той час, про який піде мова, правив у Трої Ілів онук, син знаменитого Дардана — Пріам, багатий і розумний володар. Уже сивий, старий, він доживав віку зі своєю дружиною Гекабою, тішачися дітьми, а було їх аж п'ятдесят. Найулюбленіший Пріамовому серцю син Гектор, непереборний герой, очолив троянське; військо. Але був серед синів і такий, що завдав страшної біди своїм батькам і всій багатолюдній Трої,— то Паріс, легковажний красень. Навчений богинею кохання Афродітою, він викрав прекрасну Єлену, дружину спартанського царя Менелая, і привіз до Трої, накликавши тим на рідне місто велике лихо.
Адже боронити честь Менелая, сина Атрея, виступили усі ахейські вожді: рідний брат Менелаїв, цар Агамемнон; мудрий пілоський [5] володар, старий Нестор; аргоський цар Діомед, рівний силою богові Арею; герой Філоктет, якому непереможний Геракл перед смертю віддав свої меткі стріли; пристав до них, хоч і проти своєї волі, володар Ітаки, хитромудрий Одіссей. Багато їх було, вождів і героїв, та з-поміж усіх вирізнявся володар мірмідонців — могутній Ахілл, син царя Пелея і срібноногої богині Фетіди. Тільки з його участю — так провістив віщун Калхант — зможуть ахеї здолати троянців.
Незліченне військо привели ці славні герої — морем один за одним пливли кораблі, і не було їм кінця-краю. Але священна Троя стояла непохитно. Вже дев'ять років точилася війна. Вже почалися чвари між самими ахеями. Та найгірше сталося, коли спалахнула ворожнеча поміж вождями. Засперечалися цар Агамемнон Атрід і богорівний Ахілл. Нестримний гнів пойняв запального Пеліда, не зміг герой погамувати його, і через той згубний гнів зазнали ахеї страшної біди.
Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея,
Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв,
Душі славетних героїв навіки послав до Аїду
Темного, їхні ж тіла він хижим лишив на поталу
Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась
Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами
Син Атреїв, мужів володар, і Ахілл богосвітлий.
До цієї зловісної сварки призвела поява в ахейському таборі жерця Хріса. В полон до ахеїв попала його дочка, юна Хрісеїда, і, щоб звільнити її, жрець привіз багате викупне. Сміливо ішов він із вінком Аполлонового жерця на чолі, тримаючи в руці золотий жезл. Старий чемно привітав ахеїв, а найперше їхніх вождів — Агамемнона та Менелая:
— Славні Атрея сини і ви, сміливі ахеї! Хай вам допоможуть безсмертні боги-олімпійці завоювати Пріамове місто і щасливо до дому дістатись. Тільки відпустіть мою любу дочку Хрісеїду, а я дам за неї багате викупне. Не відмовте мені, ви ж бо шануєте срібнолукого бога Аполлона, а я його жрець.
Вожді вже схилялися до того, щоб зважити на Хрісове прохання, але цар Агамемнон, спохмурнівши, як небо перед бурею, згорда відмовив жерцеві, ще й недобрим словом образив:
— Забирайся мерщій звідси, Хрісе, та вдруге сюди, до наших [6] кораблів, не потикайся. Бо тоді не допоможе тобі ані жезл, ані вінок божественний. Хрісеїда — моя бранка, я й гадки не маю комусь її віддавати. Я одвезу цю чорнооку дівчину до Мікен, зроблю своєю служницею, і там, далеко від тебе, на чужині, звікує вона свій вік у неволі. А ти не гніви мене, коли хочеш цілий-здоровий додому вернутись.
Злякався старий Хріс і слухняно подався назад уздовж берега велешумного моря. А відійшовши далеко, спинився і, звівши руки до неба, почав ревно молитися вічним богам, а найперше срібнолукому синові пишнокосої богині Лето:
— О могутній Аполлоне! Не злічити, скільки разів я приносив тобі в жертву ситих кіз та биків круторогих! А як гарно я прикрасив твій священний храм! То зглянься на моє благання: за ці сльози невпинні, що ллються в мене з очей, покарай нещадно своїми згубними стрілами зухвалих ахеїв!
Почув безсмертний молитву скривдженого жерця. Наче темна ніч, спустився він з Олімпійських верховин, а як ступав, грізно брязкотіли в нього за плечима срібний лук і стріли у важкому сагайдаку.
Угледів Аполлон ахейські кораблі криводзьобі і зняв із плеча смертоносну зброю. Аж загуло навкруги, як стрельнув далекосяжний бог із срібного лука. Спершу він поціляв у мулів і собак, та незабаром стали влучати і в людей його несхибні стріли. А від них почалася в ахейському таборі страшна моровиця.
Дев'ять днів стріляв розгніваний бог, і дев'ять днів в ахейському таборі не гасли жалобні вогні. То спалювали ахеї убитих.
А на десятий день скликав Ахілл усе військо на раду. Тільки-но воїни посходилися, славетний герой став перед ними і мовив:
— Доведеться нам, друзі, ні з чим вертати додому, щоб хоч життя собі врятувати. Бо тут ми всі загинемо від стріл, а чи від мору страшного. Треба спитати якогось віщуна, чим прогнівили ми яснокудрого сина Лето. Може, обітницю яку ми забули або мало справили святих гекатомб? То принесімо мерщій Аполлонові в жертву добірних кіз і найкращих ягняток.
Отак проказавши, сів Ахілл на своє місце, а з юрби вийшов старий віщун Калхант, що за летом птахів міг провіщати майбутнє. Це він дев'ять років тому привів сюди, до неприступної Трої, ахейські кораблі. І не один раз у скруті допомагав ахеям своїм віщим словом.
— О славний Ахілле, Зевсові любий! — мовив віщун.— Ти хочеш знати, що спричинило гнів Аполлонів. Я відкрию тобі правду, коли [7] поклянешся боронити мене від могутнього мужа, царя Агамемнона. Старий я і кволий, а він може мені жорстоко помститись.
— Не бійся сказати нам віщу правду, мудрий Калханте,— відповів герой.— Я ж побожуся Аполлоном, якому ти завжди молишся, коли віщуєш нам волю богів: доки я живий і ходжу по землі, ніхто не посміє здійняти на тебе руку, навіть сам Агамемнон, що нині вихваляється найвищою владою над військом.
Зачувши таку мову, сміливу й рішучу, зважився нарешті Калхант сказати героям віщу правду: