Спав чи й не спав у п'яному запамороченні. Видавалося йому, ніби тримає в обіймах могутню жінку, жінка стогне від солодких захватів, стогне знесилено, рве йому серце своїм стогнанням, сповнює всього розкошами й гордістю за його чоловічу силу... Обливаючись потом безсилля, мало не вмираючи, він прокинувся, не міг збагнути, де й що з ним, згадав жінку, яку мовби ще тримав у обіймах, подумав, що то був сон, але знову виразно вчулися йому солодкі стогони, невгавні, настирливі, болісні, він зірвався на ноги, метнувся по палаті, підбіг до вузького високого вікна, визирнув у залите сонцем замкове подвір'я, ковзнув каламутними очима по кам'яних карнизах, весь затіпався від шаленства. Під вікном двоє голубів захлиналися від любовних стогонів, милувалися, струшували пір'ям. І під його вікном, і далі, й нижче, на всіх виступах, на кам'яних виріжках вигравали проти сонця голуби, стогнали, туркотіли, захлиналися від повноти щастя.
— Заубуш! Барон! — заревів імператор так, ніби барон не відлучався від нього й на день, ніби не їздив десь цілого півроку, ніби й не було наміру спровадити його від себе назавжди.
І той, мов вірний пес, який простив усе своєму хазяїнові тільки за те, що сподобився знову спати коло його порога, вмить зродився десь у глибині палацу, застукотів по кам'яній підлозі своєю дерев'янкою.
— Сто тисяч свиней! Хто потурбував так рано його величність імператора?
— Лучників! — побілілими очима втупився в нього Генріх, щойно Заубуш з'явився в дверях.— Розставити в замковому дворі, па мурах, на вежах лучників і щоб стріляли голубів, щоб вибили до єдиного. І довкола палацу, і в Бамберзі, і скрізь, де буду! Бити цих тварюк, цих жирних, гидких, ворожих...
Барон підшкутильгав до вікна, визирнув, прислухався, усе зрозумів.
— Вони не варті печеної воші, ці голуби, імператоре.
— Перебити всіх. І щоб не прилітав сюди жоден! Тримати лучників з напнутими тятивами. Таке веління!
Імператриця, відсвіжена після сну, блукала по палацових покоях серед розісланих людей, серед безладдя й ванедбаності. Вона ввійшла туди, де були імператор і Заубуш, стала в дверях, не помічена ними, почула останні слова Генріха, мовчки пішла до вікна, визирнула так само, як перед цим імператор і Заубуш, сказала ні до кого:
— На вікнах сідають янголи і їх гріх проганяти... Барон передбачливо зник. Генріх ніяк не міг втямити, звідки взялася тут Адельгейда.
— Адельгейдо...— пробурмотів змішано.
— Як вам спалося, імператоре? — спитала вона ласкаво.
— Імператор не спить, він і вночі виконує свій обов'язок...
— Перед ким? — поцікавилася вона тепер уже лукаво...
— Перед державою.
— Це тяжко?
— Вельми.
— А перед життям? Він не зрозумів.
— Що — перед життям?
— Сповнення обов'язків перед життям, я хотіла сказати.
— А що таке життя? — сердито спитав він.
— Життя — це повнота часів. Повнота всього сущого. Радість.
— Радість — це влада.
— Яка ж радість од влади? Сама лиш утома.
Він поглянув на неї стривожено. Звідки вона знав? Вгадала чи вже все збагнула?
— Життя само по собі не варте нічого,— пробурмотів.— Вартість надається йому змістом діянь, наповненості високим.
Вона його не чула. Говорила мовби сама до себе, нечутно пропливла од дверей до вікна, у білій довгій сорочці, а горностаями на плечах, дитина й імператриця, ніжність і мудрість.
— Чи люди знають те, що трава про землю, птах про небо. і звір про безмір самотності? — прошепотіла гірко й відчаєно і зникла, зоставивши імператора в його безсилій розгубленості.
ЛІТОПИС ПУСТІ РОКИ
Коли тебе дванадцятилітньою вивезено з рідної землі, кинуто в ці мокрі гори, позбавлено надій, доведено до розпачу, коли ти, здавалося, назавжди загубилася в горах і коли зненацька доля порятувала тебе від забуття і! підняла на ту височінь, з якої можна б озирнутися назад, то що побачиш там? Для тебе — пусті роки, дні без подій, змарнований час, а для людей? Прісне слово "Європа" не давало тобі нічого, але було ще червоне слово "Русь", був зелений Київ, було незабутнє, навіки втрачене, а тепер мовби знов віднайдене з прибуттям посольства з Києва, від її отця Всеволода.
Літописець руський, не маючи що сказати про деякі роки, писатиме так: "У літо 6429. У літо 6430. У літо 6431. У літо 6432. У літо 6433. У літо 6434. У літо 6435. У літо 6436. У літо 6542. У літо 6543". І ніяких подій. Нічого. Пусті роки... Ріки виходили з берегів, нещадно палило сонце, голод стояв у землі, мор налітав, мерли люди, горіли села й городи, плакали матері над убитими синами — для літописця то все були пусті роки, бо не зачіпало ні князів, ні єпископів, ні пресвітерів, ні бояр та воєвод.
Для Євпраксії шість років життя в Германії теж видавалися пустими. Не знала ні нещасть, ні радощів свого люду, не заглиблювалася в те, що відбувалося довкола, замикалася в своєму власному лихові, страждала сама і вважала, що мав би страждати цілий світ, отож роки ці могли б ще зватися роками страждань.
Та ось прибуло посольство з Києва, приїхав Журило, з яким колись збирали квіти, ловили метеликів, слухали про чеберяйчиків, лякалися темряви, бігали по таємничих закутках Красного двору, спорудженого в Києві князем Всеволодом, а тепер Журило — дружинник і посол князя Всеволода, він з Києва, він був там усі шість літ, він знає все і може розповісти, заповнити оту шестилітню пустоту, зносити яку вже незмога.
І Журила покликано до імператриці.
Імператорський двір лишався в Бамберзі, про який у хроніках лишиться єдина згадка, що імператор по представленню своєї жони і єпископів Рупрехта Бамберзького й Удальріха Ейхштадського дарував маєтки міністеріалу Бамберзької церкви Майнгеру. Більше нічого. Ще не було ворожнечі між Євпраксією і Генріхом, ще не втрачено сподівань. Двір, як і належалося, розподілявся на дві частини, розполовинювався, чоловіче — до імператора, жіноче — до імператриці; розполовиненість була вигідна Генріху, несла кривду й невдоволеність для молодої імператриці, але зрештою й вона теж мала з цього якусь користь, могла зосередитися на минулому, минуле ж, як відомо, завжди наявне і корисне людині тим, що з ним легко можна поєднати своє горе.