Лейтенант не помічав моєї іронії, він був прямодушний... до того ж йому хотілося, щоб я проковтнув приманку, отой грубої ковальської роботи гачок із районного Рогача.
— Мабуть, що так воно і є, — лейтенант поспішив погодитися з моєю версією. — Дурнів на світі багато... ми їх однак спробуємо вивести на чисту воду, — пообіцяв.
— Дурні мене не цікавлять, — відповів я. — Шкода зусиль.
— Ну да, та тільки надалі будьте обережні, бо що зуби... голову можна втратити. Раз-два... — не то попередив, не то загрозив.
Міліціонер із Цимусем забралися з хати, сповнивши службовий обов'язок. Я лежав охоплений тривогою: єфрейтори ціляться у мене, навели мушку під серце; вони стрілять у мене, щоб убити Святий Дух і фреску.
Десь далеко билися, вдаряючись лобами, припізнілі серпневі громи й велика Ключарева хата постогнувала глухо, мовби громи поціляли в неї.
Та й чи то були громи?
Та чи не котилося кам'яне колесо? Та й чи віднині воно котиться?
17
То неправда, що я про неї забув...
Виявляється, у моїй душі, десь у далекому куточку, десь немовби у забутому, зарослому ромашками й дикими крапчастими тюльпанами, поміж лататтям і соковитим стеблом чорної м'яти, немов "божа корівка" або й тільки краплина роси, жила пам'ять про Наталену, про молодесеньке дівча з першого курсу української філології, про існування якого, про її перебування на землі забув цілий світ, бо ж, прецінь, забувається про відцвілу квітку або ж про листок, що зірвався з гіллі під кінські копита. Наталена жила, поки жили її тато й мама, поки не постаріли й не пішли з життя її професори; подруги теж її не пам'ятали, бо провчилися з нею лише один рік; тільки я один володів таємницею її перебування на землі.
Щоправда, траплялося, що я про неї не згадував і рік, і два, і більше, і вона не жалілася, ніяк мені не докоряла, вона ж бо добре знала, що в мене є Дарка — законна моя дружина, і є діти, й інколи появляються і зникають "чужі" жінки, які шепчуть мені на вухо, що люблять безтямно, але я знаю, що це неправда, це шепоче любовний шал, який на них накочується; що є у мене робота, що обсідають мене єфрейтори, що врешті-решт, я просто живу, пливу у житейській ріці й нема часу, щоб брати з пелюстки на долоню "сонечко", або зазирати поміж латаття й... очікувати чуда, коли стане перед тобою тендітне біляве дівча, як воно, взявши твоє обличчя в свої долоньки, промовить жалібно: "Ти про мене забув, Василику?"
Вона зрідка сама нагадує про себе.
Вона приходить до мене в снах, так, принаймні, мені здається, хоч, правду кажучи, я сумніваюся, що це був сон, я часом не можу розпізнати межу поміж сном і дійсністю, відбувається начебто щось фантастичне: я знову повертаюся у свою молодість і реально там, у молодості, живу... живу до того часу, поки цього бажає собі Наталена. Але найфантастичнішим у цій історії є те, що сни, в які приходила Наталена, були мені конечно потрібні, вранці я почував себе знову молодим, сильним і радісним, таким, що не боїться труднощів, лиха всякого й навіть смерті; я не помічав своєї сивини, не боявся ніяких страхів, не було в мене жодних хворіб, душа моя розпогоджувалася, небо піднімалося високо, а земля стелилася переді мною рівнинне, м'яко, і увесь я перебував у пориві дійти до виднокола, до свого Єрусалиму, що світився золотисто, як ікона, на далеких горах; мені всміхалися всі зустрічні жінки на вулиці, я їх любив і мав силу переспати з ними не одну ніч, і мав силу, хоробрість і талант, що найголовніше, почати і сповнити найдерзновіший задум.
Траплялося, що я сам розшукував свою Наталену, і кликав її, і просив з'явитися із пралісів мого буття, із свічкою, здавалося, блукав поміж білим пелюстям квітів — і скрізь було глухо, тихо, ніде й не пахло конваліями, які так любила Наталена; низом поміж квіттям, поміж повзучими батогами ожини, руділи сліди старої пожежі.
Я не сподівався, що вона прийде до мене цієї ночі.
Ні, я не сподівався...
Цілу ніч над Черченем летіли й кричали дикі гуси; із піднебесних високостей падали на землю, як оскілля битого скла, їхні прощальні крики... а може, ті крики були звичайним переляком, журбою перед далекою дорогою у вирій; я слухав гусей, лежачи в постелі, й дивувався, яким чудом-дивом цей гусячий переляк чи жалоба долітає з піднебесся так виразно до мене, неначе гуси сиділи, перепочиваючи, в Ключаревому садку; і я для того, щоб свій непевний здогад перевірити, звівся з ліжка й присів на лаву під вікном. Ніч стояла місячна, і подвір'я Ключареве — криниця з журавлем, повітка й стаєнка, а також оборіг із високо піднятим брилем, а за ними — хмаровиння дерев світилися старим чорним сріблом; панувала глибока тиша, яка вагою своєю, глибиною чи непомірною висотою розлилася навкруг, лишивши тільки вузькі віконця для гусячого жалю. Іще інколи потріскувала в тиші Ключарева світлиця, в якій, окрім лавиці й ослона, довгого дубового стола, старосвітського мисника й також старосвітського мого ліжка, нічого не було.
Усе тієї ночі було навмисне зіслано на землю: глибоку, як океан, тишу, скрики диких гусей і сріблисту імлу, в якій обгалунювалося усе довкола — це була музика для душі, соната настрою, серед якої я несподівано почув Наталенин голос — повний, округлий, начебто й усміхнений; я не знаю, чи десь взагалі існує усміхнений голос, можливо його й нема, але я завжди чув у її голосі пригашений усміх, навіть про речі буденні й банальні, бувало, Наталена оповідала якось... ні, я не знайду іншого слова, крім усміхнення, хоч на її губах усмішка й не появлялася; я любив слухати її мову і нераз годинами, заплющивши повіки, вслухувався в її слова, кожне слово, бодай найпростіше обдаровувало мене радістю; це була магія, ворожба, таїнство, яке я не пробував розгадувати; я піддався ворожбі і був щасливим.
— Ну, досить, Васильку, слабувати, — казала вона мені сьогодні. — Належався й нажалувався. Набрався гніву. А тепер... — Наталени я не бачив, її начебто й не було в світлиці, але я знав, що вона тут, поруч; я чув запах конвалії — так завжди пахло її біле, як лляне повісмо, волосся.
— А тепер що? — допитувався я, бажаючи почути від неї пораду. — Ти ж бо бачиш, як наді мною позбиткувалися.