Скажу по правді; паломництво сільське не було для мене приємним, я не хотів у людських очах виглядати мучеником у терновому вінку, і Павло Ключар із своєю мамою як могли оберігали мене, як це не дивно, від людської вдячності, чи то похвали, чи то й запізнілого каяття. "Так, може, і каяття, — говорив Павло Ключар, — бо ми повинні були пильніше вас стерегти, професоре. Але й ви свої гроші варті, забули-сьте, що крім ангелів ясних, існують дияволи, що вас підстерігали".
Старий мій учитель, іронічний і завжди колючий Петро Степанович Грицай начебто й кепкував із незвичної моєї сільської популярності й водночас посмикував свого короткого рудуватого вуса від хвилювання... він завжди смикав вус, коли хвилювався. В очах його блистіли сльози, а голос тремтів деренчливе.
— То я так посміхаюся...із заздрості, — казав, беручи в свої долоні мої забинтовані руки. — Мабуть, на всій Україні не знайдеться сьогодні щасливішого від тебе мистця. Хто нині може похвалитися аж такою любов'ю, чи шаною, чи дякою від тих людей, які працюють у полі, окрім тебе. Я собі думаю, що в плесканці сира, в яєчку, в горняткові сметани чи й лише в зітханні людей, що приходять тебе відвідати, є правди, щирості й слави мистецької більше, ніж часом у рецензіях-похвалах. Ти зі мною згідний, Василю?
16
Аж за днів три після нападу навідався до мене голова сільради Митро Цимусь з дільничним Яциною; міліцейський лейтенант розклав на дубовому столі свої манускрипти й заходжувався списувати протокол; він так і сказав: "Будемо з вас списувати протокол".
— То пишіть. Чого тільки так пізно? — поцікавився я з-під сувоїв бинтів, — Невже влада раніше... ще два дні тому не знала, що на мене напали бандити?
— Воно то... звичайно... чули-сьмо... баби переказували сеє-теє, але... — крехтав і заїкався Митро Цимусь, — але того... офіційної заяви, як належиться, від вас не надходило. Так, не було заяви, — врешті голова відбрехався. І при цьому сивий потайний голова сільради червонів.
— Ви, товаришу лейтенант теж, очевидно, очікували на мою заяву? — спитав я дільничого. — А я завжди був упевнений: моя міліція мене береже. І міркую: не з любові лише береже, Бог із нею, з любов'ю. Зобов'язана по службі це робити.
— Багато вас, — буркнув, як із діжки, Яцина. Обличчя мав червоне, набубнявіле, очі визирали з-під волохатих брів, як слимаки: певно, й на цей раз дільничний перехилив не одну чарку.
— Нас справді багато й усі ми платимо податки, в тому числі на утримання міліції. — Я навіщось вступив у суперечку. Мене дратував міліціонер і сільський голова, я хотів взагалі їх здихатись, бо навіщо мені їхні прохмелені протоколи. Та вони були влада, що сповняла службовий обов'язок.
— Вам у Рогач потрібно, щоб зняти в лікарні синяки на випадок суду, — сказав Яцина.
— З ким маю судитися? — обірвав я лейтенанта. — Нападників, напевне, не знайдуть.
— Маєте рацію, — радо підтакнув Яцина. — Шукай пана в чорному капелюсі. Діло, видать, тьомноє...
— Так і запишіть у протоколі: діло, мовляв, темне, — я зловив його на слові.
— Хто зна, може ми його таки просвітлимо, га? І виявиться, що напад на вас має побутовий характер... скажімо, змовився чоловік із сусідом вас провчити за те, що ходили до його жінки. — Міліціонер примружив око. На масних губах висіла посмішка.
Тепер мені стало зрозуміло, чому місцева влада зацікавилася моєю пригодою: комусь було потрібно перевести випадок зі мною на побутову площину, мовляв, професорська пригода не має нічого спільного з його роботою в церкві Святого Духа (якби хтось щось запідозрив); професор зі Львова сам винен, що моргав на чужих молодиць ("ай-я-яй, как не стидно. А ещьо інтелігент, художнік"). І я подумав; темні сили, дияволи уже сьогодні мають у запасі кількох молодичок, які готові посвідчити про що завгодно, навіть про зґвалтування.
Першим моїм бажанням було показати міліціонерові на двері, я був готовий згарячу викривати "товаріщей" з кадебе, з партії, чи ще звідкись, що це вони змовилися супроти мене... ні, супроти моєї роботи в Святому Дусі; я кипів у гніву саркастичного сміху, брутальної елементарної лайки, але не вимовив ні слова; я зненацька відчув себе кволим, слабим, ще більш побитим, ніж три дні тому: проти мене стояли не підхмелений лейтенант з масними губами й хитруватий сільрадівський голова, які були в грі примітивними пішаками, за їхніми плечима причаївся молох вікопомної руйнації нашої культури; я уявляв молоха, тую ненависну злу силу в образі кам'яного колеса, тупого й безжалісного, що котиться Україною, залишаючи за собою безплідний потопт; лежачи в бинтах, мимоволі заплющив очі, холодіючи, що ось-ось колесо накотиться на мене і я тільки хрусну під його трибами, як травневий хрущ.
Ой, колесо котиться...
Щоб колесо мене не зачіпило бодай сьогодні-завтра, потрібна була витримка, спокій... і я, зіщулений, змалілий, але таки не розчавлений, хвалив себе, що наука Петра Степановича не пішла в ліси, на цей раз єфрейтори голими руками мене не візьмуть; я буду обачний, я буду мудрий, я матиму четверо очей та безліч вух, я буду носити в собі вагу, на якій буду зважувати... Господи, знову за рибу гроші. Що я буду зважувати? Пересторогу, мабуть? Добро і зло? Друзів і ворогів? Боже мій, хіба легко жити й творити, ходячи повсякчас із наготованою вагою? Мистець — це ж імпульс, це вітер і сонце, це простір і свобода, любов і ненависть; мистець — це багатоголосся життя. Що ж станеться з моєю творчістю та з моїм життям, якщо буду змушений зважувати, як крамар, слово і думку, краплину дощу й закличний погляд зустрічної жінки та ще многе й многе... та ще тую судомну муку, що я відкрив для себе на стіні в Святому Дусі.
To... To потрощити на кавалки хитромудру мою вагу і кинути її у міжпланетний простір, у космос, щоб там собі плавала, поки не згорить на космічний пил.
— Знаєте, лейтенанте, — повернувся я з космосу на землю, — лежу я отут спеленений, слухаю, як болить мене... слухаю і думаю, що, може, й справді пияки наді мною пожартували. Або ж не за того прийняли? Або й направду комусь приснилося, що я обіймав його дружину. Це так легко: заснув і приснилося... Правда?