Не знаю, добродію мій Василю, як то сталося, що я не витримав: чи то розпачливе волання до Бога урвало моє терпіння, чи трупний сморід і пекельна духота отруїли мою свідомість, чи втрачав я розум під палючим світлом трьох електричних ліхтарів, що звисали із склепінчастої стелі... досить того, що я крикнув: "Нам, браття, не буде милосердя ні від Бога, ні від енкаведистів. Тюрма наша — пекло на землі, а енкаведисти — дияволи. Там, на подвір'ї штабелі трупів, там земля сочиться кров'ю, там липи сохнуть, там колесує на ланцюзі, як пес, прикований Чернишов, який пильнує, щоб трактори тарахкотіли й глушили постріли й наші крики. Відкриваю вам мною побачене, браття, не задля того, щоб ви омертвіли від жаху, чого нам більше боятися, нас однаково очікує смерть або тут від задухи, або від кулі, або від тортур. Якщо ж однаково нам судилася смерть, то чи будемо її сумирно очікувати, чи не вдарити... чи не вдарити нам у двері. у стіни... вдарити плечима, руками, чобітьми, головами навіть — ударити — і, може, врятуємося.
Надію, зелений пагінець я посіяв у камері.
Гадаю, що навіть ви, мистці, добродію мій Василю, не спроможні собі уявити, що вчинилося у сорок другій камері... і ніколи ви не зможете намалювати товпище людей, живих і мертвих, які, злютувавшись в один гудзуватий кулак, ударили в двері, ударили й закричали щось відчайдушне, люте й предковічне, що пливло в крові... ударили раз, і вдруге, й втретє. Тоді двері раптом відчинилися, на порозі виросли чубарики, два з рушницями, а той третій, косоокий, — з кулеметом. "В чем дело?!" — тоненько запіяв косоокий і блиснув вишкіреними зубами. Ми не встигли ні відповісти, ні відсахнутися назад, ми були націлені, як таран, на двері, й косоокий умить це уловив. "Назад, мать вашу!", — верескнув злякано і в ту ж хвилину заговорив його кулемет. Правду кажучи, я пострілів не чув, вони втопилися, як каміння у воді, в наших грудях; а ще, може, я не чув пострілів тому, що скошені кулями люди падали не поодинці, а цілим мертвецьким валом; той вал повалив і мене, непоціленого, біля самого порога. Це був мій порятунок. Власне, мене порятував вибух, що гримнув могутньо десь поряд, немов водночас ударили десятки липневих громів. Тюрма наша аж хитнулася, десь задзвеніло скло, що вилетіло з вікон, і в ту ж мить кліпнули й погасли жарівки. Потім я довідався, що це була висаджена в повітря міська електрівня, але про це дізнався тільки я один, бо нікому, окрім мене, не вдалося вийти живим із сорок другої камери. Кулемет у руках косоокого на якусь секунду спантеличено замовк, лише на секунду, в наступну ж черги били одна за однією, кулеметові допомагали рушниці. Згодом вдарили три чи чотири гранати.
Уявляєте, добродію мій Василю, яка це була м'ясорубка. Я, скориставшись з темряви і з того, що з першими стрілами впав біля відчинених дверей, виповз із камери й попри стіну плазом посунувся кудись... а куди, й сам не знав, і не знав, навіщо повзу. Коридор, немов підземна нора, був залитий густою темрявою... в темряві металися, матюкаючись, енкаведисти, тут і там зблискували постріли, кожної хвилини могли наткнутися на мене... і таки натикалися, і били мене чобітьми попід ребра, але на підлозі я лежав не один, щокроку я намацував мертві тіла, я теж був нерухомий; я був для енкаведистів трупом.
І знову, коли минала небезпека, повз. В мене не було ні страху, що будь-який енкаведист і в пітьмі може всадити в мене кілька куль, в мене не жеврів навіть гранчик надії на порятунок, на втечу або ж принаймні на якийсь сховок; мене поки що виручали темрява й сум'яття в коридорі, паніка, але ж врешті-решт енкаведе собі присвітить, і що тоді? Втім, якщо чесно признатися, я не був тоді мислячою людиною, я був немовби звіриною, яка припадкове уникла загибелі й котра знала тепер тільки одне: втекти від куль і гранат, від сорок другої розстріляної камери; я заледве себе стримував, щоб не схопитися на рівні ноги й не побігти. Куди? Тоді ж, знову ж таки, як виполошена з-під межі звірина, пробував намацати в коридорі якусь шпарину, закуток, щоб туди закотитися й завмерти, але намацував лише стіни й залізні двері.
Двері й двері... А хвилини бігли, як схарапуджені коні, їх копита били мене в серце, а я повз позаду цих коней, немов пес із перебитими задніми ногами.
Бог мав мене у своїй опіці. Мої очі вже звикли до темряви, і я виразно помітив навпроти отвір, що чорнів, як брама до пекла; той чорний отвір виявився вузькою сходовою кліткою, що вела на горище. На моє щастя, й ковані грати, що перегороджували сходи нагору, й самі двері на горище були чомусь відчинені: тієї ночі їх ніхто не стеріг або просто в метушні про них забули. Через годину, опівночі, відкрилося мені, що незамкнуті двері не означали енкаведистську забудькуватість.
Та це буде через годину чи через дві, а тоді долонями, грудьми й навіть лицем я тамував кожну дерев'яну сходинку, що крикливо скрипіла; тепер воскресла у мені надія на порятунок, а разом із надією оживав страх; я знову ставав людиною, звірине первісне бажання просто втекти від небезпеки минулося, і, опинившись на горищі, я почав осмислювати ситуацію: тут можна переховатися... тут дах покритий черепицею... тут пахне волею.
Господи, як багато важить у нашому житті надія: іще я каменів посеред горища, надслуховуючи й озираючись, а душа моя вже випурхнула з-під тюремної стріхи й уже бігла нічними полями додому. "Ну-ну, — врешті я спохопився, — не кажи "гоп", поки не перескочив, ліпше-но запхайся, чоловіче, в глухий кут, замаскуйся чим можеш, принишкни, бо де гарантія, що через хвилину-дві сюди не навідається енкаведе!
Я метався наосліп по горищі, спотикаючись об дошки, поламані меблі, сінники, купи лахміття; і вже був готов заритися в те лахміття з головою, коли ж протяг, що війнув з-під даху, різко вдарив у лице трупним духом. Очевидно, я цьому не надав би значення, ціла Кармеліта млосно пахтіла розкопаною величезною могилою, якби моє уже нагострене пітьмою око не помітило біля димохідного "діда" штабель чогось білого... мовби штабель сувоїв полотна; білизна ця полотняна світилася на ціле горище... світилася й дивним чином, як усе страшне, вабила до себе.