Він мав рацію, коли жартував, що вдома очікувала на нього майбутня дружина з ненародженими дітьми. Його Стефа була жінкою плодовитою: щороку народжувала йому то доньку, то сина, а якогось разу — близнят. Інший на його місці посилав би жінку на підпільні аборти, а він тільки пригортав пухленьку Стефцю до себе й, виціловуючи їй "руці", жартував:
— Ми з Стефою лише розсмакували, що то значить любов. Правда, жінко? Крім того, не забувайте, мосціпанове, що я із сорок п'ятого по п'ятдесят сьомий спав на нарах і жінки мені тільки снилися.
Я інколи з своєю "половиною" бував у Степанюків. На подвір'ї, що заросло пахучим рум'янком — марунькою, у занехаяному садку, в Олексиній майстерні, в кухні пані Стефи — скрізь можна було побачити то ряд череватих на ціле відро голубців ще "австрійської" роботи горшків, то різьблені уламки церковних хрестів, то під піддашшям височіла ціла купа старих меблів бозна-якого віку і якого стилю, то якісь колеса, жорна, терлиці, точила, ковані заденки багацьких возів та різного іншого скарбу, який був "конче потрібний" панові господарю. Дивно, що ватага його дітлахів — більші й менші — почувалися серед цього, здавалось би, хаосу, цілком вільно, й найцікавіше — нічого не нищили й не виносили на вулицю, їх татусь, бувало, хвалився: Я створив їм на подвір'ї та в хаті мікроклімат, у якому зароджується талант.
Не знаю, що виросте, які таланти проклюються в його нащадків, одначе сам Олекса Степанюк був майстром на всі руки: захоплювався художньою фотографією, займався живописом, показав себе талановитим медальєром, залюбки ліпив червоних теракотових чортиків, бабусь із козами, веселі типи підгірян. Степанюкова "дрібнота", як він називав свою теракоту, незважаючи на високі ціни, в художньому салоні відразу розкуповувана, з цього, власне, художник і жив. Його можна було осуджувати за те, що марнує талант, розмінює на дрібнички, що пробує себе в різних видах мистецтва, і його за це таки шпетили, а він, як звичайно, посмикував вус і розводив руками:
— Здаюся, — казав, — панове-товариші. Певно, маєте рацію. Але я такий... я не можу робити щось одне, мене вабить спробувати й те, і се, й інше. Такі руки маю холєрські. — І він показував широкі, як лопати, долоні, пообтовчені пальці. — Ще до того, панове-товариші, душу маю скривджену: сиділа вона довго в криміналі, а тепер хоче літати. Чи, може, в радянського художника душі нема? — закінчував Степанюк іронічно.
І йому на деякий час давали спокій; його спокій був ілюзорний, поки не вступив до Спілки художників України, поки його медалі не здобули всесоюзне визнання, поки хтось не нашкрябав анонімку, що...
— В чому, власне, Степанюка звинувачують? — спитав я Подолюка. — Знову хтось наклепав.
— Не наклепав, Василю Васильовичу, — поправив мене Подолюк, — а написав куди слід правду.
— За ту "правду", за давню свою вину Степанюк спокутував на Колимі сповна, — намагався я пом'якшити офіційний тон Подолюка. — Ну, працював чоловік за окупації фотографом у тутешній українській газеті. Мусив же заробляти якось на хліб, чи як кажете? Хіба його минуле, його молодість, ну, його давня вина негативно впливає — скажемо так — на його нинішню творчість? Не може художник відповідати за те, що він, малим будучи, пісяв у штани. — Я давно мав охоту посперечатися з Подолюком. Дотепер я або ж погоджувався з ним про людське око, або просто мовчав. Сьогодні настав час, коли мовчання урвалося.
— Я розумію ваш пафос, Василю Васильовичу, — Подолюк криво посміхнувся. — Для того й прийшов у майстерню, щоб пафос трохи притрусити попелом. Боронячи чи виправдовуючи Степанюка, ви фактично бороните себе. Що, хіба ні? Адже відомо, й пишеться про це в анонімці, що ви з Степанюком близькі друзі, буваєте у нього вдома. Власне ви підкинули йому ідею створити також серію медальйонів — українських гетьманів. Ну й ви, звісно, проштовхнули його до Спілки. — Подолюк знову ходив по майстерні колами; він знову, щось пригадавши, зупинився біля стелажа й довго зблискував окулярами над моїм "Днем, який я підглянув".
— Я й не підозрював, Василю Васильовичу, — промовив він потеплілим, неначе змащеним маслом голосом, — що ви щось подібне малюєте. Багато тут вітру, експресії, буяння... і тиші. Дивне поєднання: вітер і тиша.
Я зрозумів, що картина йому сподобалася. В мене заскімлило серце: поміж нашим братом художником говорилося, що, мовляв, Подолюк нишпорить по майстернях і вибирає "собі в дарунок" картини. І мусять хлопці дарувати. А що вдієш? Щоправда, в мене Володимир Іванович до сього часу нічого не випрошував. Невже похвала моєму "Дню" означає "дай"?
Однак я не мав наміру розлучатися з картиною, надто вона для мене дорога, багато в ній моєї душі, роздумів і шукань. Я вдав, що не почув похвали, обережно взяв із його рук картон і поклав на верхню полицю.
— Не підозрівав я також, Василю Васильовичу, що ви... ну, як би це полегше сказати, живете подвійним а чи й потрійним життям. Одні ви на виставках, на зборах, так сказати — на людях, інші ви в своїй майстерні... інший у вас немовби пензель. А ще ви інакший, я певний, у довірливих бесідах із Степанюком, — продовжував Подолюк у тому ж дусі.
— Хіба ви не здогадувалися, що кожний справжній мистець не може бути однозначним... не може бути, як обтесаний стовп. Мистець — різний. Колись один мій учитель казав: Художник не може бути дубом, який родить тільки жолуді. Мистець — це райське дерево в людському саду, на дереві цьому приживлено безліч прищепів... і тому він цвіте різними барвами, тому його плоди теж неоднакові, бо цвітіння і запліднення — це шукання, сумніви, боріння.
— Почекайте, — підняв руку Подолюк. — Красиво говорите й... ллєте воду на мій млин. Якщо художник не цілісний, я маю на увазі Степанюка, якщо він хитається то вправо, то вліво, якщо душа в нього двояка і трояка, то чи це не означає, що в металі його медальйонів прихована їдь фашистського прихвосня, який не просто, ні, не просто "заробляв на хліб", як ви твердите, в тутешній українській газетці безневинними фотографійками. Маємо неспростовні докази... це вже відповідно перевірено, що влітку сорок першого року Степанюк їздив чи не по всіх тюрмах західних наших областей... так, спеціально їздив до Станіслава, Стрия, Дрогобича, Золочева й фотографував гори трупів замордованих в'язнів. Потім видрукував у газетці цілу серію "Жертви московського терору". В архіві мені показували підшивку цієї газети. Страшно дивитись... а ще страшніше читати текст під фотографіями: в кожному слові брехня і хула в адресу нашої партії, радянської влади та органів.