— Не бійся, брате, — сказав лагідно. — Так воно і є: я — це ти, ти — це я з минулих світів. Ми не повторилися, брате, ми продовжилися.
Я не розплющував повік; я боявся побачити перед собою своє обличчя, свої очі, свої, врешті, думки.
Ізограф теж мовчав, давши мені час, щоб оговтався, щоб не збожеволів від думки, що той хтось другий — теж я.
— Я думаю... я жахаюсь од твого лементу про безмір безпам'яті, забуття, — обізвався врешті ізограф. — Маєш рацію: тут не обходиться без підступу сатани. Та тільки ніякий диявол, брате мій, не здолав би нас, коли б наші душі не були лінивими. Ти ніколи цим не журився? Я чомусь у цьому переконаний. Гадаєш, я випадково взявся малювати отут апокрифичну Голгофу... гадаєш, не було в цьому нагальної спонуки й потреби? — Ізограф присів на каміння біля мене й продовжив: — Коли після потопту шляхтою Святого Духа, після рабунку й знущань над бранцями люди Януша Черченського покинули побоїще й навколо церкви запанувала тиша, я виповз з-під мерців і заходився копати велику яму, щоб поховати убієнних. Знайшлося іще декілька посполитих, які врятувалися, і ми спільно сповнили свій останній обов'язок перед полеглими — віддали їх землі. Не було плачу, але й не було казань про високий подвиг людей, що полягли в обороні Святого Духа; не знаю, як у кого, а в мене замість возвеличення діяння ігумена Данила зародився сумнів: А чи мав рацію отець Данило, проповідуючи: "Здобудь волю або ж умри за неї". Ну, ось він лежить обезглавлений, голова окремо від тулуба, лежать постріляні і порубані його вої, а ворог переможно покотився далі. А ми... а ми чи переможемо його колись? Та й чи варто знову й знову ставати з ним на змаг? Чи не ліпше, браття, просто жити?
Мислі мої були, певно, навіяні страхіттями пережитого; мертві тіла мужів і отроків немовби переконували, що смерть завжди перемагає життя... що треба упокоритися, що треба розчинитися в буднях і жити тихо, поки життя.
— Ти мене чуєш, брате? — ізограф обірвав свою бесіду, поклав руку мені на коліно й тяжко зітхнув... і тяжко застогнав. Стогін відлунився голосно під банею.
— Я тебе чую, брате, — відповів я на його клич.
— Коли ж чуєш, то й бачиш очима... тими очима, що в душі маєш, як я рушив поміж людей, пригадавши, що навчився колись малярського ремесла, що Бог обдарував мене талантом. У Рогачі, у Львові, Вишні, Потиличі, нехтуючи приписи цехів, я крадькома малював пар-суни міщан, дрібної шляхти, поки мене не взяв до свого двору Януш Черченський, пан на Черчені, який, якщо пам'ятаєш, здобув і понищив із своєю надвірною корогвою Святого Духа. Я мав у нього досить хліба й до хліба, пан на Черчені не відмовляв мені в питві, мав я чисту сорочку і чревії на зиму, спав на білій вереті й не знав узимку студені; час від часу присилали мені ключницю Яну, солодку молодицю, з якою бавився не одну ніч.
Так тривало, брате, не до старості, а до того часу, поки я не перемалював усіх родаків Януша на Черчені — паню Ванду, доньок його і зятів, онуків і невісток; потім я малював надвірних панських слуг; потім ясновельможний забаг, щоб я малював йому коней, яких він любив, а ще згодом — псів. За сите й безтурботне життя я платив приниженням свого таланту. Я це усвідомлював, мій брате, находило на мене каяття, збирав я, бувало, по стебелині, як у полі солому, свою розвіяну гордість, ночами часто не спав, молився, викликаючи в себе потребу бунту. Так тривало, мій брате, поки одного разу Януш на Черчені, будучи захмелений тяжко, не скинув ногавиці й не звелів малювати його голу задницю.
Ти, певно, сподіваєшся почути, що я одразу збунтувався і плюнув у панську задницю, зламав свого пензля, щоб більше до нього не торкатися? Але цього не сталося... ні, цього не сталося. Я таки малював його задницю, і намальоване ясновельможний наказав підписати моїм іменем, регочучи, що буде цю "голу парсуну" показувати всім, хто цікавиться малярством. І будуть "голу парсуну", хе-хе, розглядати мої нащадки в п'ятому чи й у десятому коліні, і в тому десятому коліні буде жити твоє ім'я.
Він кпив із мене; я розумів, що впав у багно так низько, що вже ніколи не матиму сили звестися на ноги; я бачив своє безчестя, що було немовби пришпилене на придорожній фігурі, повз яку проходили століття і тисячні людські натовпи; ми з паном на Черчені цілу ніч пиячили Як рівний із рівним... нерівні були тільки в тому, що він, захмелений, як чіп, слинив мене цілунками, вихваляючи мій талант, а я, теж очманілий, ниций, поганьблений, цілував, сповнюючи наказ, таки мною намальовану задницю.
Коли ж ясновельможний захропів, я, щоб ницість свою не множити, почав шукати шнурка й гака. Не знайшовши їх однак і відклавши самогубство на завтра, я заснув... я заснув і приснився мені ігумен Данило, який схилився наді мною. "Тобі, сучий сину, — гримів його бас, — не вішатися треба, а каятися... а каятися й спокутувати гріхи, які вчинив-їс супроти землі, котрій повинен був служити своїм талантом, і супроти таки свого таланту".
Він навідмаш ударив мене плазом шаблі.
— Як здогадуюся, — промовив я до ізографа, — ти малював оцих мучеників на хрестах із покути, з покаяння?
— Нічого спершу в мені не було, — глухо відповів ізограф, — ні покаяння, ні прагнення покути.
Моя душа була переповнена харкотинням, блювотою, смородом срамного місця любаски моєї Яни. Де б у ній, у душі моїй, знайшлося б місце для чогось хосенного й чистого.
Я блукав, як сновида, полями й лісами, уникаючи людей, які не могли не знати про моє посоромлення. Та я даремно... даремно людей цих остерігався, вони, якщо й не вихваляли мої витвори, що висіли на стінах у замку у Черчені, то принаймні не осуджували їх. Мовляв, що той бідний ізограф міг удіяти, якщо на це була панська воля. Всі ми під Богом і під ясновельможним ходимо. Лише окремі з них, із людей, чисті й білі, як отой, котрий висить на хресті зліва, сторонилися мене, немов би я був прокажений.
— Дуже схожий на того білого й світлого лицем, якого розп'ято на лівому хресті, мій молодий приятель Павло Ключар. Він сидить на сходах за дверима церкви й стереже її. Ти начебто з нього малював свого мученика, — казав я ізографові.