Аж поки не спіткнувся Степан Чепрага...
А може, й не спіткнувся, може, то була обмова, чорна брехня, що нібито він, такий святий та божий, зі страху чи з вигоди продався енкаведистам і служить їм таємно, вивідуючи й доносячи їм, енкаве-де, про сільських підпільників. Хто це міг перевірити, щоб виправдати людину чи покарати? Тоді численні опери з району й області, судді й прокурори, трибунали, "трійки" — страхітлива гільйотина, що працювала вдень і вночі, не дошукувалася істини, вона вміла тільки карати й карати; "хлопці з лісу", есбе теж не мали ні часу, ні охоти, ні умов на довгі слідства — суд їх був коротким, а ще коротша кара — зрадникам смерть. Вони, есбе, якраз котроїсь ночі й постукали в Чеп-ражине вікно, а коли ґазда відчинив двері й завісив веретами вікна, як тоді було заведено, а потім засвітив на столі каганець, що розмив на жовто обличчя Степана Чепраги й тих, що прийшли по його душу, вони так і сказали коротко, гейби з дерева тесаними словами, що прийшли по його душу, й вичитали йому вирок, і Степан Чепрага лише розвів, онімілий, руками, мовляв, на смерть нема ради, й в одній спідній білизні похитався п'яно до дверей, де уже у сінях чатував на нього з мотузкою Шінькарів Дзєдзьо — напівідіот, завжди заслинений та й по-доброму усміхнений, якого, як потім стало відомо, себе використовувало в терористичних акціях; тієї ночі Дзєдзьові не випало записати на свій рахунок іще одну жертву, бо з постелі зірвалася Олена — Штефанова жінка, в миг ока вона відштовхнула одного з нічних гостей, що той аж заточився до печі, обома руками вчепилася за Штефана, зрослася з ним намертво, й спершу благала змилосердитися над її ґаздою, бо він нікому нічого не винен, бо боїться він гріха і Бога, а коли есбісти почали її від чоловіка відривати, то вона, відбиваючись, несамовито, дико закричала; есбістам, певно, ніколи й не снилася лавина проклять, що впала на їхні голови; розпатлана, задихана, люта, враз засмерджена сечею, з оголеними грудьми, що вихопилися з роздертої пазухи, жінка була страшна в своїй рішучості оборонити чоловіка; вона до Штефана приросла; вона билася руками й ногами; вона криком злітала аж до Бога, одначе Бог мовчав.
Зате обізвався автомат.
І одна черга, і друга, і третя...
А четвертою есбісти вдарили по лампі.
Четверта черга врятувала Настку.
Їй тоді йшов шістнадцятий рік, і тато з невеликої комірчини, що була по сусідству з "великою хатою", де спали старі, прорізавши заднє вікно, обладнав дівочу світличку: Насті було тут зручно і безпечно, не мусили її бачити непрошені гості, що часто навідувалися до великої хати. Через заднє вікно при потребі можна було вискочити в сад, а далі — в поля, що починалися відразу за обійстям. Настя однак, коли в хаті зчинився лемент, про заднє вікно й не згадала, а вихопилася на поріг й заціпеніла від жаху, зрозумівши, що по тата прийшла смерть. У горлі замерз, став грудкою крик, страх спутав ноги, вона не мала сили зрушитися з місця, зронити слово. І це поки що її рятувало, есбісти при мертвецькому блиманні каганця та ще й заняті борюканням із Оленою не встигли дівчину помітити. Щоправда, піч, упритул до дверей, що вели до кімнатчини, дещо заслонила собою дівчину.
Однак Настчина непоміченість з кожною хвилиною миналася, скорочувалася, піч уже не могла допомогти, оціпеніння розмерзлося, на місце страху хлинув на дівчину жаль... жаль їй було тата, який не пробував ні відпрошуватися, ні боронитися, і Настка знала свого тата: він завжди був безборонний і лагідний, але безборонність і лагідність придатні в інші часи, а не в таку ось страшну ніч; і було їй жаль маму, яка відчайдушне трималася за тата, захищаючи його своїми голими грудьми й при цьому вергала прокльони на есбістів. Уже дуже мало... уже дуже мало бракувало, щоб Настка, спонукана жалем, не кинулася на поміч мамі й татові; якоїсь тільки секунди бракувало... Аж тут вдарила черга, й друга, й третя, й впали скошені обоє, тато з мамою, і ще скреготнула четверта черга, розсіваючи кулі по образах, по стелі й по каганцю, і якраз у момент четвертої черги Настка скрикнула, але постріли, на її щастя, крик притлумили, й есбісти вибігли з хати. Дівча, зрештою, уже цього не бачило, воно, зімлівши, впало на поріг.
Цієї страшної ночі вступила в її душу похмурість і ненависть; вона була переконана, що батько нічим перед людьми не завинив, він був ласкавий, добрий і ніжний... ніжніший, може, ніж мама. То защо його вбивати? Чи їм, людям із лісу, байдуже кого вбивати? Очевидно, правду говорив у школі секретар райкому, який наїжджав із Рогача і агітував старшокласників записуватися до комсомолу, що бандерівці — це просто бандити, збожеволілі упирі, котрі упиваються людською кров'ю. Ідеєю про самостійну Україну вони лише прикриваються, як фартушиною. Маємо ж Україну Радянську, якої нам ще України треба?
Ну, якої?
Ще недавно балаканину комсомольського секретаря Настка, як і всі її ровесники в класі, сприймала як совіцьку пропаганду, брехню, як сак, у котрий людолови заманювали молоді душі; сьогодні ж, після усього, що пережила, світ дівчини нагло перемінився, вороги ж прийшли не з району під червоним прапором, а вийшли з лісу, з потаємних схронів.
Вороги?
А хто ж вони, ті двоє, які прошили кулями її тата й маму?
Цілу ніч просиділа дівчина на підлозі коло тата й мами, темрява ховала їхні обличчя і їхню кров; спершу вона скигліла, як цуценя, тремтіла усім тілом; потім утомившись, отупіло дрімала, схиливши голову на груди; а ще потім, отямившись, надслуховувала, очікуючи чуда, що з маминих або ж із татових грудей проб'ється крізь смерть і кров тонесенький промінчик зітхання, подиху. Часом їй здавалося, що зітхання, немов росточок квасолини в теплій ріллі, пробуравив моторошну тишу, шелеснув... ось... ось знову. Гаряча хвиля надії враз, як вранішнє сонце, вдарила їй у голову, дівчина квапливо намацувала побіч себе на підлозі татову руку й шукала пульсу.
Руки вже холоділи.
Ніч тягнулася безмірно, не було їй ні кінця, ні краю; дівчина замерзала посеред чорної безодні, на її дні, й чорнота безпросвітна й люта просякла в її кров, Настка й сама не запідозрювала, що бездонна, страшна і люта ніч увійшла в її душу й там розпаношилася назавжди.