Вона не чула стрілянини; стрілянина її не обходила, жінка втопилася у власному горі й далі втікала від самої себе, розбризкуючи чобітьми калюжі. Аж поки не скінчився мій терпець. Гнів мене душив; я постановив зробити цій жінці боляче; я не мав права на суд, зате я мав право як Михаськів учитель вступитися за нього. Я грубо взяв її за лікоть і спитав... і спитав, чи не бажає вона бодай упівока подивитися на подвір'я, де був колись... де виростав хлопець, що звався Михаськом. Жінка від несподіванки зупинилася й повернула до мене обличчя. Вона не відразу второпала, що власне від неї вимагають; її зір був повернутий у середину самої себе... у власну глибизну... а там, у глибизні, в минулих літах сидить на мураві посеред квіття і гудіння бджіл і вигойдує на клінах русяве дитя молода жінка; навколо її голови ясніє німб, молодиця наспівує щось хлоп'яті, голос її медовий, а з-під вій крапляться сльози.
То було щастя.
Так я собі уявляв у цю хвилину молоду Одарку.
Я, певно, був безцеремонний, і таки був грубий, бо стиснув їй лікоть і зупинив втечу, жінка поверталася у сьогоднішній день і на її продовгастому лиці відбилося роздратування.
— В чьом дело? — спитала по-чужому, наслідуючи опера Ступу, чи кожного, хто прийшов на цю землю з карабіном. — Ради Бога, — смикнулася, — дайте мені спокій. Нічого не хочу бачити.
— То як же поїдете... то як же поїдете на Велику Україну, не відаючи, що сталося опісля, коли ваш Сашко стояв перед Богом? — Я був упертий і вона, зітхнувши, погодилася.
Я узяв її під руку й ми повернули у вузеньку вуличку, на якій заледве могли розминутися дві фіри, і котра, мов на сміх, називалася Королевою, хоч не то що королі, а навіть багатші ґазди тут не селилися на домарство. Хатки обабіч стояли старі, з прогнутими дахами й через те були схожі на вироблені у плузі клячі, обтулені з усіх боків загатами, з розчухраненими стріхами. Зате, як ніде в Горопахах, тут розросталися сади; господарі, щоправда, втикали навколо хат різну садовину не так для краси й затишку, а для того, щоб уліті галапаслива дітвора мала чим поживитися. Сади у цю пору стояли чорні, безлисті, немов тернові вінки навколо принишклих хат.
Обійстя Дмитра Несміяна колись нічим не вирізнялося від інших: халупчина з прибудованою коморою, під вікнами — городчик, повний чорнобривців, далі стаєнчина, збоку — гноярка і нужник із кукурудзиння, а ще далі в глибині — стодола для збіжжя і сіна. І скрізь понатикано дерев: груші, яблуні, сливи. Дерева тут панували самодержавно й будівлям під їхньою рукою жилося безпечно й мирно. Здавалося, що непевний повоєнний час плив тільки вузькою вуличкою, на подвір'я ж його не впускали, як не впускають нечистого хрестики на стовпах коло воріт.
— Існує в наших краях звичай, напевно дуже давній, — оповідав я приїжджій учительці, — прибивати напередодні Водохреща дерев'яний хрестик на воротях... хрестик той кропили свяченою водою й закосичували паперовою ружею. Це була як оберега, що стерегла подвір'я від нечистої сили.
— Хіба помагає? — спитала насмішливо Одарка Пилипівна.
— Самі подивіться... переконаєтеся, — відповів я, коли ми стали перед Несміяновими ворітьми, — що отут вчинилося після того, коли Михасько застрелив вашого сина. Ну, зрозуміло, він помилився, куля була призначена для товариша Ступи, оперуповноважений сам про це говорив. Але це не має значення... і нема великої різниці, — додав я, — між Ступом і Сашком. Не буду вам оповідати... не повірите, думаю, та й не треба вірити. Скажу хіба, що Сашко Козаченко, дарма, що взимі і вліті ходив у кубанці з червоним верхом, теж був для Горопах енкаведистом, а отже — ворогом, окупантом. І цілком по-окупаційному помстився опер Ступа на Михаськовій родині. Ше ваш Сашко не охолов, як опер знавісніло увірвався з своєю бандою на це подвір'я — не помогли ніякі йорданські хрести, ніяка свячена вода. Солдатня з розгону, з воріт стріляла по вікнах, по стрісі — враз спалахнула хата, стодола і стаєнчина. Самого ґазду Дмитра Несміяна, чоловіка вижовклого, вихарканого сухотами, виволікли наперед хати й товкли прикладами й кирзаками, поки, бідний, не віддав Богові душу. Гафію ж — Михасеву маму заголили, зав'язали спідницю на голові й пригудзували до воріт на посміховище. Ше й табличку наслинили олівцем: "Курва, яка сплодила скажене вовченя". Меншеньких двох дівчаток поклали, як снопики обабіч їх мертвого тата й, забавляючись, дірявили кулями землю над їхніми головами. П'яний від помсти й самогону, одурілий від вогню, криків, оперуповноважений Ступа під дулом кулемета зганяв на пекельне це обійстя близьких сусідів і наказував (а піна йому з писка пирскала, а червоні глипаки вилізали з очниць), щоб упень рубали садок, щоб ні одного деревця не лишилося... щоб нічого живого не зосталося на подвір'ї: ні деревця, ні куща, ні курки, ні пса, ні зела зеленого. "Шоб мене бандери до віку пам'ятали! — викрикував та поливав з "дехтяра" короткими божевільними чергами крони дерев.
Ніби дерева щось завинили...
Уявіть собі, Одарко Пилипівно, що діялося тут... настав кінець світу: вогонь пожирав будівлі, лементували діти, тулячись до мертвого батька, металася збожеволіла корова, що вискочила з полум'я, поки її не пристрелив котрийсь з енкаведистів... бідна Гафія, осоромлена перед білим світом, просила в Бога милосердя й викрикувала прокляття Сталіну, а врешті заскигліла тонко й тихо, як поранена птаха. Чекістська ватага матюками й щупами, якими винишпорювали бандерівські криївки, квапила Несміянових сусідів чимдуж рубати дерева... ану, скорей, мать вашу за ногу! Ну-ну! А самі витоптували в городчику квіти й навіть кропиву попід плотами.
До вечора сад був сплюндрований дотла. Мертвого Дмитра Несміяна повезли в трупарню на цвинтарі, а Гафію з дітьми, геть чисто здерев'янілих та онімілих, забрали з собою до району, а звідти відправили в Сибір. Чи доїхали вони до Сибіру, чи згинули в дорозі — хто про це розкаже?
Ви мене слухаєте, Одарко Пилипівно? Ви ж бо словесник, так сказати, маєте уяву розвинуту... то отже намалюйте собі в уяві пожарище, що підкурювало небо чорним димом; розстріляна корова пухне посеред потопту й великим білим оком стежить за кожним вашим рухом; груші і яблуні лежать обіч своїх високих пнів і листя на пагіллі дрібно тремтить запізнілим страхом; викорчована, потоптана червона ружа в'яне на сонці... а може, то не ружа, то пролита кров? Навколо попелища стоять онімілі, схилившись тяжко на тини, Несміянові сусіди: старі, молоді, дітлахи, а поміж ними в гімнастьорках учорашні фронтовики, які з іменем Сталіна вмирали на фронті. За що? За оце погарище? За знищення? Адже завтра і їх таке ж чекає. Я теж був поміж людьми; усім нам краялося серце від енкаведистського безумства і всі ми поскрипували зубами... всі ми почувалися розстріляними, потоптаними кирзаками, обпльованими матом, осоромленими, як бідна Гафія... і всім нам баглося роздобути автомати. Вірите, Одарко Пилипівно?