Коли ж мимо мене пропливав останній вагон, я помітив, що за ним шкутильгала по рейках жінка... була жінка згорблена, з палицею в руці... була це жінка з тієї давньої фотографії, яку я вирізав із бистричанської газети влітку сорок першого року; я упізнав її відразу; я навіть щиро здивувався, як це вона, немічна, стара, задибала в глибини більшовицького раю, у білу безголосу пустелю. І тут вона оглянулася... і тут стрілила очима в мене. Я впізнав її. Це була моя Іринка...
7
Її звали Одаркою Пилипівною Козаченко; ця стара жінка справді походила з козацького кореня, крита "сімдесятка" її не зігнула й не згорбила; іній сивизни й не торкнувся кіс, які вона укладала на гордо піднятій голові короною, волосся тільки втратило смоляний блиск і трохи пополовіло. Була ростом висока, станом — тонка, підчас розмови мала звичку розмахувати руками; відчувалося, що в житті була замашною і рухливою, такою, що не давала собі плюнути в кашу. Молоді її очі споглядали на світ відкрито й зацікавлено. Лише інколи вона начебто забувала, що на людях повинна триматися гордо й привітно й що світ повинен її цікавити: жінка посеред розмови раптово замовкала, відсторонювалась від дійсності й уся перемінювалася в слух, здавалося, що, сторожко надслуховуючи, вона на когось очікувала. Хтось ніби мав підійти до неї... хтось ішов... щось говорив... якесь слово ловила й не могла зловити, бо мить, як вітер, покотилася світом... і — тихо навкруж. Так тривало декілька хвилин, але й цього короткого часу вистачало, щоб її на чорно опалив сум: голова починала посмикуватися, очі пригасали, обличчя сіріло й видовжувалося, а руки, що їх тримала на колінах, корчилися, в судомах пальці потріскували, як на вогні патиччя.
— То находить на мене, підкрадається, як мряка, або ж ударяє в душу поривно, мов вітер, — виправдовувалася Одарка Пилипівна, коли я їй подав філіжанку води. Вона пила жадібно, зуби цокотіли... — Вітер начебто доносить звідкись... не знаю звідки, голос мого Сашка, його співання. Куди він ходив — завжди наспівував. Бувало й вночі, коли повертався зі степу з оранки (трактористом же був до війни, ви про це знаєте?), то ціла наша вулиця чула, що Сашко Козаченко повертався додому: будив ніч співом. Хтось, пам'ятаю, обурювався, хтось підсміювався... та і я часом співанками тими йому докоряла, а він обіймав мене й сповідався: "Мушу ж я чимсь жити, мамо. Бога нема й молитов ти мене на навчила. До комунізму йдемо, але дорога до нього ще неблизька. Дівчини теж не знайшов — нема кого любити. А душа, мамо, не бубен. Напуваю її співом і милуванням землею, духом землі, що дихає мені в обличчя, коли я орю або ж сію... або ж просто стою посеред степу, як посеред неба". Отак, бувало, говорив мій Сашко. Мав бути з нього великий співак або ж великий хлібороб.
Одарку Пилипівну привіз із райцентру до нашої школи в кабіні військової "полуторки" під охороною цілої ватаги автоматчиків опер-уповноважений Ступа. Я з вікна спостерігав, як він ввічливо — аж було дивно таке бачити — допоміг жінці вийти з кабіни, потім узяв її під руку і завів до моєї директорської канцелярії — вузької, як труна, кімнатчини, в якій заледве втиснулися стіл, етажерка й декілька стільців. Щоправда, Йосип Віссаріонович Сталін почувався в моєму кабінеті привільне — портрет висів на голій брудній стіні самотньо, і я, поглядаючи інколи на нього, ловив себе на думці, що Йосип Віссаріонович заблукав на стіні в клубищах сірого туману, в розливі калюж і посеред вирвів — дірок від цвяхів, на яких колись висіли Юзеф Пілсудський і Адольф Гітлер. Власне, самотність Сталіна на безрадісній стіні впала в око товаришеві Ступі, бо перше, що він сказав у канцелярії: на стіні треба повісити також Маркса, Енгельса й Леніна, а вже потім познайомив мене з Одаркою Пилипівною.
Вона виявилась пенсіонеркою-вчителькою української мови й літератури в котромусь із сіл Черкащини; кажу "в котромусь", бо не пам'ятаю назви села, та й, зрештою, назві я не надав значення, важливо було запам'ятати слова опера Ступи, що "ви, товаришу шкільний директор, головою мені відповідаєте — і закарбуйте це собі на носі — за життя і здоров'я дорогої нашої гості. Не дай Бог, якщо впаде з її голови волосок", — погрожував отак товариш опер. "Але ж навколо школи стоять автоматчики, безпека надійна, — пробував я зняти з себе відповідальність; я не знав, з якою метою приїхала в Горопахи ця стара жінка. "Ні, — сказав Ступа, — Одарку Пилипівну будуть стерегти всі... ціле село, старі й малі... Інакше — всіх спалю".
— Ну-ну, — запротестувала Одарка Пилипівна, — не треба так. Чи комусь я потрібна? — Голос мала глибокий, чистий. — Та й чи приїхала я до ворогів? Находжусь на Україні, на рідній землі, а не на окупованій території.
— Находитесь, Одарко Пилипівно, на території бандитській, — відрізав Ступа. — І тут усякі-такі "нєжності", вибачайте, кобилі під хвіст. Тут панує наказ, автомат і граната, бо в кожному... так, у кожному тут сидить бандит. — Ступа промовляв пристрасно, як це він робив на читальняній сцені; сказане було адресоване виключно для мене; Ступа свердлив мене очима. Він ненавидів мене смертельно й ненависті своєї не приховував.
— Я не сказав би, що десь є землі, які родять виключно одних героїв, або ж навпаки — одних лише бандитів, — відповів я Ступі, незважаючи на його сердитість.
Я намагався наперед вгадати, що потрібно цій гордій і владній жінці у нашому селі, що вона тут шукає. З її обличчя однак нічого не можна було вичитати, окрім хіба відкритої цікавості: вона пильно попасала зором то мене, то убогий мій кабінет із самотнім Сталіним на стіні, то припадала до вікна... а за вікном сіявся дрібно жовтневий дощ і зрідка, немов осінь конала в конвульсіях, бився об шибки вітер. Очевидно, приїжджій цій жінці і земля наша, і директор школи, і сірий осінній дощ, і Сталін на сірій стіні не припали до вподоби, бо цікавість поступово поступалася апатії, вона зітхнула й сіла втомлено на стілець.
— Хоч... із товаришем Ступою не можна не погодитись. Якщо тут панує закон кулі й гранати, то, звісна річ, небезпека на нас чатує. На вашому місці, — це я вже адресував оперові, — я таки не залишив би Одарку Пилипівну без автоматчиків. Легше сказати мені; спалю село, якщо з нею щось станеться.