Єдина дорога

Сторінка 2 з 2

Арєнєв Володимир

І добре вирішив. Бувають такі, що замикаються, відводять погляд, здригаються від мого голосу. Їм важко душу очищати, надто бруд прикипів, приріс, смикнеш десь необережно — почне з кров’ю відходити. А коли з кров’ю — боляче, не кожен витримає. Так і йдуть: наче з важким тягарем, зігнувшись у три погибелі, тоскно дивлячись поперед себе. Шкода їх, та що вдієш.

— Я, дядьку, й сам не знаю, звідки йду і куди прийшов, — зізнався мій черговий гість, сідаючи поряд зі мною. — Розумієш, спочатку я начебто помирав. Прихопило серце, поклали мене до лікарні, всі ходять навколо усміхнені... але ж очі не змусиш посміхатися. Ось по очах я і збагнув, що все, віджив своє на цьому світі. І раптом — прокидаюся в пустелі, навколо душі живої немає, лишень пісок цей клятий... всюди пісок. Навіть скорпіонів, навіть змій немає — тільки пісок і більше нічого. Я був вирішив, що марю чи ще гірше — помер, та тільки через день спрага й голод переконали мене у протилежному. А навколо — ані душі. Так і блукав пісками, доки на твою хатину не натрапив.

— Це, — сказав я йому, пахкаючи люлькою, — я й сам знаю, а про що не знаю, про те здогадуюсь. Ти мені не про те повідай.

— А про що ж? — запитав він трохи перелякано (знав-бо відповідь, усі вони... знають).

— Про життя своє, — незворушно відповів я. — Про себе. Хто ти такий?

Він зітхнув — тяжко, приречено — і почав говорити. Ох, і наговорив же він: на ніч таке ліпше не слухати. Та я вже звик, тому й слухав. І не просто як-небудь там, упіввуха, а серйозно слухав, вдумливо, кожне слово запам’ятовуючи. Наче він мені все це передавав, опис свого життя робив, а я його, цей опис, приймав та звіряв: чи все так, чи чого не забув-загубив.

До ранку він скінчив.

— Ну, — сказав я йому, — то як, залишишся у мене?

Лицемірство, звичайно, з мого боку. Після такої сповіді того, хто тебе слухав, бачити вже ніколи не захочеш. Вдячний йому будеш безмежно, до гробу, та все одно бачити не зможеш. Так і він. Так і всі до нього. Так і всі після нього.

— Ні, — сказав він, потупивши очі. — Звідси є дорога... куди-небудь?

— Є, — відповів я. — Та лише одна.

— Що? — він розгублено витріщився на мене. — Як це "одна"?

— Отак, одна. Сюди шляхів багато, а звідси — лише один.

— А... куди він веде? — обережно запитав гість.

Я зітхнув. Вибив із люльки попіл, набив її тютюнцем, розпалив.

— Не знаю.

— Як? Невже ти жодного разу?..

— Чому ж "жодного"? Чимало разів намагався. Та в мене нічого не виходить. Завжди повертаюсь до власного порога. А от гостям моїм вдається вибратися. Хочеш спробувати?

— Н-не... Так, — рішуче мовив він. — Хочу. Адже я... уже мертвий, правда?

Я знизав плечима:

— Дурниці. Хіба мертві здатні їсти та пити? А розмовляти? От бачиш. Збирайся. Я нарвав тобі яблук і винограду, аби мав чим у дорозі горло змочити та черв’ячка заморити. Ходімо.

Поки гість одягався, я приніс із хати кошик із фруктами, вручив йому і повів у глибину саду, повз озерце, де подорожній учора купався.

У найдальшому кутку там є хвіртка — маленька, рипуча, немов вередлива бабуся. Клямка постійно заїдає, та в мене ніяк не вистачає часу, аби її полагодити. Я трохи повозився з нею, нарешті відчинив і відступив убік.

Гість несміливо поглянув на мене, притискаючи до грудей кошик з фруктами. По верхній виноградині повзло маленьке сонечко. Воно вибралося на вершечок соковитої гірки, рвучко здійняло червоно-чорні надкрилля, весело задзижчало і, злетівши, тикнулося гостеві просто в лоб. Затим, зметикувавши, що до чого, полазило трохи по облупаній засмаглій шкірі подорожнього і ще раз злетіло, зникаючи в зелених хмарах листя. Ми обоє усміхнулися йому вслід, хоча кожен думав цієї миті про своє.

— Дякую, — мовив подорожній. — Я лише тепер здогадався. Адже ти від самого початку знав, що я піду. І навмисне розмовляв зі мною. Готував мене до... цього. С-скажи, ти не знаєш, що там?

— Гадаю, нічого страшного, — щиросердно відповів я. — Просто дорога.

— Так, — замислено мовив подорожній. — Просто дорога. Просто ще одна дорога. Скільки їх було? І скільки буде? Просто ще одна дорога.

Він поставив кошик на землю і обняв мене:

— Дякую.

Помовчав, потім тихо повторив:

— Дякую!

Гість нахилився за кошиком, коли несподівана думка вразила його:

— Ти... ти забираєш усе, що ми приносимо з собою... в душах. Це, мабуть, дуже важко.

— Мабуть. Та я вже звик. Іди.

— Так, — погодився він. — Час.

Подорожній зробив крок до хвіртки, потім повернувся:

— Знаєш, коли-небудь і ти зможеш піти звідси. Обов’язково. Інакше не буває — не мусить бути.

"Те саме ти казав і минулого разу, — подумав я. — Та й інші кажуть те саме. А потім приходять знову і йдуть знову — і знову кажуть ці слова. І навіть якщо всі ви помиляєтеся... — мені достатньо ваших слів".

А уголос я лише сказав "дякую" і легенько підштовхнув його у спину.

Він усміхнувся мені, ступив за паркан.

Я постояв, слухаючи, як стихає його хода. Потім зачинив хвіртку і пішов на ґанок розпалити свою ранкову люльку. Ще треба було приготувати кашу та бульйон: до обіду, певно, з’являться нові гості.

Десь угорі, у верховітті дерев, жартівливо дзижчало, пролітаючи, сонечко; стомилося, хлюпнулося мені на плече. І ми разом пішли на ґанок чекати гостей.