Кров ударила молодцеві до голови, в очах потемніло. Здавалося, що він кинеться на зрадливого грека та роздавить, мов гадюку.
Але добрий дух спинив його. Він підняв очі на грека, і їх погляди зустрілися. У очах Калокира тліла іскра цікавості, мов у того, що, давши ворогові отруту, слідить за наслідками.
— Годі мені покидати князя! — проговорив з трудом молодець.
— Ба можна служити кесареві, не покидаючи князя…
— Як Фарлаф… — вирвалося у молодця.
— Пусте балакання! — засміявся нагло грек. — Вечеря холоне, а ми про торішній сніг. Сідаймо!
Посідали і почали їсти. У кімнату ввійшов дозорець, принісши у срібному відрі снігу. З цим снігом змішав вино і подавав його у позолочених кубках. Після вечері подав рушники і теплу воду та запалив кадило. Синявий пахучий дим наповнив кімнату тоненькими смугами, і душа молодця розпливалася у розкоші, омрачена вином і пахощами.
— Чудово ви, греки, живете! — сказав він.
— Чудово?.. У цій норі? — засміявся грек і почав недосвідченому молодцеві описувати візантійський двір, з його блиском, величчю, розкошами, широко розводився над почестями, які міг би здобути Мстислав у Царгороді. І хто знає, чи не вдалося б прехитрому грекові знадити незіпсовану, мрійливу душу молодця, коли б не Фарлаф, його зрада та страшні грати на корсунському березі…
Була вже пізня ніч. Калокир пив, їв мигдаль, сухий виноград і фіги і розповідав безупинно. Мстислав відчув скоро, що вино йде йому до голови, тому не пив, лише слухав і слухав, а хвилинами кидав лише питання або дивувався.
— Ну і що? А як? Пробі! На Перуна!
І ось саме у цій хвилині, коли одушевлений молодець бажав просити грека, щоб дозволив йому прожити час неволі у Царгороді, за вікном на яворі обізвався пугач, раз, удруге, втретє.
Здригнувся Мстислав… Наче марево, промайнуло йому перед очима воскове лице Воєслава і почулися слова: "Де подиблеш Калокира, приложи йому меч…" Молодець потер чоло рукою і відсунув чарку. Свідомість в одну мить вернулася до нього.
— Достойний патриціє! Що буде зі мною, якщо я не поступлю на службу до кесаря? — запитав він.
Калокир скривився.
— В такому разі, воєводо, залишишся тут в неволі, бо я знаю, що ти був князеві найлюбішим дружинником, і він за тебе віддасть багато бранців.
— О, так, — вигукнув Мстислав, який раптом зрозумів, чому Калокир так з ним падькається, — навіть тебе, достойний патриціє!
Грек почервонів і замовк. Його намір відгадав цей недосвідчений молодець. Він з подивом глянув на Мстислава.
"Шкода, превелика шкода такої голови для цього ведмедя!" — сказав про себе.
Дальша розмова велася уже про війну, і Калокир почав зразу перебільшувати успіхи Циміскія. Але і тут спинив його молодець.
— То значить, — сказав він, — що Святослав мусить уступати перед вашою кіннотою, але вам ці перемоги коштують багато людей і часу, і ви не в силі розбити його як слід. Здається, буде облога Доростола. Чи не так?
— Облога вже є,— відповів Калокир, — але б’ються під мурами, не на мурах.
— Ага! Князь бажає мати забороло від ваших катафрактів.
— А й у нього ще до тридцяти тисяч війська.
Молодець підскочив з лави, на якій сидів.
— Ха, ха! То ще надвоє баба ворожила.
— Так, — сказав Калокир, — надвоє! І тому держу я тебе тут. Не буду я тебе силувати йти на службу до кесаря, але держатиму тебе тут, бо ти — моя безпека.
І вийшов.
XIII. ВТЕЧА
Наступної днини від’їхав Калокир, наказавши пильнувати бранця день і ніч, але мав також сторож подбати і про усяку вигоду для нього. Видно, хитрий грек не бажав робити Мстислава своїм ворогом.
Поплив день за днем одноманітно, нудно, без змін та радості, а тут мучила його серце туга за своїми і непевність, що діється з князем та дружиною. Не раз згадував Мстислав і Залісся, Калину, Рогдая, Власта, Люта… Часом жалів навіть за Круком, якого мусив залишити у Києві. Як дуже придався б йому цей вірний друг у його нудьгуванні. Рибалка В’юн щоднини приходив тричі з сторожем прибирати кімнату, приносив їжу та напиток або виносив посуду. Але ні разу не можна було відверто побалакати, бо сторож не відходив від них ні на хвилину.
Крізь вікно, що виходило на лівий берег ріки і крізь яке викинув був В’юн рибу, бачив Мстислав також не раз молодого сміхуна, але цей здвигав лише плечима і тряс головою. Даремно посилав йому молодець німі питання поглядом та рухами рук, — сміхун не відповідав. 1 та'к минуло два місяці.
Аж ось одної днини впав сторож на порозі кімнати та викрутив собі ногу. Яким чином те сталося, не знав ніхто, і аж набагато пізніше дізнався Мстислав, що сміхун протягнув поперек темних східців мотузок. Сторож гукнув на жінку та вояків, і вони винесли його з кімнати вниз. З цього скористався В’юн і увійшов до Мстислава. Зразу почав застилати стіл і укладати на ньому блюда та дзбанки. Але коли вже затихли кроки вояків та падькання жінок на сходах, звернувся до Мстислава:
— Воєводо! — заговорив скороговіркою. — Я Рослав, син кметя з-під Іскоростеня, деревлянин. Вже два роки тому потрапив я в неволю і вдаю божевільного, бо мені так добре. Бував я у Царгороді, Адріанополі, Атенах і багато бачив і чув. Дурня, бач, ніхто не соромиться. Тому і остеріг я тебе і остерігаю надалі. Запам’ятай собі, воєводо, що ти не на Русі, а у грецьких руках, де словами закривають лише гадки, а висловлюють зовсім щось інше…
Мстислав горів однак з нетерплячки і церебив Рослава.
— Залиш це! Я тебе зрозумів добре і далі розумітиму. Ти мені скажи, що з князем?
— Князь відступив у Доростол і обороняється від болгар і греків перед містом. У чистому полі не витримає лава руських дружин перед панцирними комонниками.
— О, вони, певно, не візьмуть його силою! — вигукнув Мстислав, — він орел, а вони кури. Горе їм!
— Великою є сила Перуна — де правда, — але нема у нього, як і в Дажбога, брехні, підступу, грецького вогню, страшних метавок на огонь і каміння. Поки держиться князь у полі, доти гаразд. А раз замкнувся він у городі, то буде біда!
— Чому ж би йому тікати у місто?
— їсти нема чого, людей багато, поживи мало, тому і сил не вистачає. Голод!..
— Тікаймо, Рославе! — сказав по хвилині.— Я мушу бути біля князя і перемогти або згинути разом з ним. Допоможи мені!..