Крик тривоги залунав на галерах, екіпаж перерізував линви, на яких стояли судна, одно наскакувало на одне, весла ламалися, люди падали у воду і тонули, бо нікому було їх рятувати. Не одна галера наїхала на іншу, а крізь пробиту в боці судна діру напливала вода до середини. Тут і там почали судна потопати, а з берега летіли стріли чимраз густіше, чимраз голосніше лунали оклики гриднів Шварна.
Ця залога города посідала в човни і йшла приступом на флот.
Враз страшний вибух оглушив усіх, а серед стовплених грецьких суден вирвався аж під небо височенний сніп полум’я. На всі сторони розлетілися, наче огневі птахи, палаючі кулі. Вони падали на помости суден, на вояків або у воду. Людей і кораблі охоплював огонь. Мов живі смолоскипи, бігали ромеї по палубах галер. А й у воді не гас огонь. Він розливався по поверхні ріки і плив широкою червоною плахтою за течією та пожирав усе, з чим зустрічався.
Але ось нова небезпека надходила. Широкий лук чайок припливав чимраз ближче і ближче замикав грецькі судна до пристані. Ряд човнів густів чимраз більше в міру того, як лук коротшав. Попереду плила велика чайка з вирізаним з дерева на варязький спосіб змієм на носі. Там стояв у червоному плащі з добутим блискучим мечем у руці Святослав!
Тоді панічний жах обхопив ромеїв. Вони аж тепер побачили, чия рука їх громить. Огонь на воді погас. Уламки галер, обсмалені трупи та палаючі судна сплили з водою і догоряли під берегом, а на уцілілі галери вдарили з двох боків з бойовою піснею на устах звідусіль руські дружини. Почалася різня.
Недовго вона тривала, ромеї здавалися, хто лише міг, галери було ограблено і спалено, а потім князь з дружинами подалися до міста, де міщани та руські гридні уже погасили пожежу. Всі раділи з перемоги, навіть болгари, бо ця перемога була перемогою справедливості над кривдою.
Однак на світі так, як день і ніч, літо й зима, міняються добро і лихо. На дні чари розкоші завжди є крапелька горя, а у найбільшому горі знайдеться зерно втіхи. Благо цьому, хто знайде одночасно одно й друге. Пізнав це князь Святослав таки тієї самої днини.
На майдані замку зібралася уся дружина князя, а воєводи числили убитих і ранених. Вони вислали дроворубів за дровами на костри та заряджували величаву тризну по загинулих.
Саме вийшов князь з гридниці, і військо починало вітати його окликами "Слава!", коли раптом задуднів здалека тупіт коней і юрба їздців в’їхала на майдан.
Виглядали вони страшно. На конях і людях висіли порвана упряж і одяг; погнуті лати та шоломи, порубані шити свідчили про люті бої, небезпеки та пригоди. Коні і люди були вкрай стомлені, на одних і других виднілись численні глибокі рани. З-під лахміття і ременів, якими були перев’язані рани, сочилася кров.
На великому білому коні, сніжну шерсть якого оббризкали кров і грязюка, сидів сивоволосий та сивобородий старець у погнутій та порубаній зброї. Застигла кров з глибокої, відкритої рани на чолі позліплювала білу бороду у кривавий віхоть, а впале лице і червоні очі додавали ще виразу лютості грізному лицю їздця.
— Свинельд! Свинельд! — закричали дружинники і кинулися до прибулих.
З трудом зіскочив воєвода Свинельд, кремезний та тугий шістдесятилітній старець на землю, але не міг, як завжди, скорим кроком підійти до князя. Ноги попухли йому від довгої, безперервної їзди, тому поволі підійшов воєвода до дверей.
Князь зморщив брови і довго приглядався до вершників. Губи князя тремтіли раз у раз із лютості чи зворушення, але, видно, він зрозумів і без розпитувань, що сталося, бо спитав лише:
— Тільки усіх?
Свинельд мовчки кивнув головою.
— Іди у хату, обмийся і приходь до мене на вечерю!
Грізно насупившись, пішов князь у свою одрину, а невдовзі поволікся туди і Свинельд, обмитий, з перев’язаною головою.
— Сідай, воєводо! — сказав Святослав, а сам ждав, поки Свинельд з’їсть вечерю, і ходив нервово по кімнаті. З майдану доносилися крики дружинників. У цих окликах звучало спершу здивування, потім жаль, а вкінці лютість, гнів, жадоба помсти.
— Це гаразд, що дружина гнівається, — сказав Святослав, — ще не усе пропало.
— Пропасти, то воно пропало, — відповів Свинельд, — але можна втрачене відбити.
— Переяславець упав?
— Так!
Князь тупнув ногою з досади.
— Як же те все сталося, розкажи все, але короткої
— Ба, тут нічого розказуватиі— відповів воєвода. — Ги знаєш, князю, що я служив уже твоєму батькові і тобі ще послужу, доки життя мого…
— Ба, не знати, хто з берега! — кинув, наче пророчим духом пройнятий, князь.
— І знаєш, — продовжував Свинельд, — що у мене нема ні рідні, ні майна, бо й нащо? Тому пильную свого, так що ніхто не може сказати: Свинельде, тоді зрадив ти свою славу, завів дружину у загибель, лихе порадив князеві…
— Правда, — підтвердив князь, — і я не хочу, щоб ти оправдувавсь, а лише бажав би знати, яка сила чи підступ перемогли тебе, залізний старче!
— Ба, коби знаття! — нахмурився Свинельд. — Ось ніколи ще таких дивних речей не діялося при мені. Перш усього дізнався я, що Циміскій іде на мене з військом. Іде? Ну, нічого! Обсадив я проходи у горах, а сам збираю дружину у Переяславці, щоб обійти ромеїв одним проходом та ударити ззаду, коли вони вовтузитимуться при другому…
— То ти це добре вигадав, коли б був зйав…
— То не був би посилав цієї грецької тварюки, Калокира, — докінчив за князя воєвода.
— Еге ж! — кивнув головою Святослав.
— Калокир наказав мені іменем князя постягати усі залоги з гірських проходів і йти у Доростол, бо Циміскій іде туди берегом моря, а тут є лише третина його війська з Вардою Скліром на чолі.
— Га! — крикнув Святослав. — Що за Див учив його цієї гадючої хитрості! Це страшні люди, ті греки, Свинельде, слабі, боягузливі, але небезпечні, мов отрута, мов трупяча їдь! Але бачиш, тут є дещо і твоєї вини і моєї, що послав тобі молодяка замість зрілого мужа. Чи тобі Мстислав нічого не казав?
— Мстислав? Який Мстислав?
— Воєславич!
— Син старого Тура, що ще з Ігорем ходив на Царгород?
— Той самий!
— Але ж, князю! — усміхнувся Свинельд, дивлячись на князя здивовано і не знаючи, видно, що думати про свого князя. — Адже обидва сини Воєслава згинули від печенігів під Києвом…