Насупився князь, по хвилині підняв голову й повернувся до Добрині та Мстислава:
— Після мого виїзду Рогніда стане кувати крамолу з моїми недругами. Тому гадаю, що ти, Добрине, з Путятою не зможете вдержати в Києві ладу без помочі молодого діяльного товариша. Нехай же Мстислав залишиться при вас, щоб буцімто берегти Поросся та берегів Ірпеня, та в дійсності він збере силу, потрібну на покорення супостатів у Києві, Вишгороді, Овручі. Тут скрізь ще чимало варягів, половчан, деревлянських бояр. А ти, хлопче,— тут поклав руку на плече Романа,— поїдеш зі мною у Витечів. Я богами, друзі! — гукнув, підіймаючи руку вгору.
— Слава князеві! — вигукнула дружина.
— Як-то? — живо заговорив Добриня.— Ти справді покидаєш землю? Що ж буде на заході, над Саном, Вислоком, Попрадом, коли Мстислав залишиться тут?
— На заході є воєвода Святополк зі Збраничів. Він уже в літах, то і краще буде йому сидіти дома, а на південно-західні та західні границі краще посилати відпоручників. Якщо треба буде, то поможе йому перемишльський тисяцький володар або Соломирич із Волині. Прощавайте!..
Їхали лісом, де було вже чимало осель. Їх ставало з року на рік щораз більше, бо люди тікали з печенізького пограниччя у Київщину, на Поділля, а то й дальше. У лісах раз у раз попадалися обсіяні збіжжям галяви, сади, пасіки, баштани. Бджоли роєм обсідали квітки, що обрамовували узлісся барвистим килимом. Строкаті зірки, звіздочки, слизи, мачухи, дикі рожі, дзвінки, живокості аж рябіли серед смарагдового морогу, а солодкі пахощі меліси й мар’янки наводили просто памороки. Коли виїхали на якийсь безлісний горб, молодець побачив чорний вал хмар, що надвигався від заходу. Вкінці надвечір наскочили на головний шлях і тут зустріли кілька обозів, навантажених усячиною. Вони їхали у Витечів, щоб поспіти на виїзд дорічного каравану гречників, який мав саме на днях рушати у Корсунську волость. За кілька годин Володимир не сказав ні слова, а кінь його йшов різною ходою, в міру того, як ішли думки володаря. Аж ось кінь перейшов у повільний крок, а навіть став клонити голову до запашних трав узлісся, видко, збирався пастись. Щойно тоді відважився Роман сказати слово.
— Поспішаймо, ваша милосте,— заговорив.— Буря йде!
— Ах, то ти, Романе! — прочуняв князь, наче зі сну, й підігнав коня.— Правда, що в тебе є дядько? Що?
— Є, ваша милосте, дядько Олексій, та він уже не для світу. На ньому об’явилася божа благодать, і він...
Тут Роман запнувся, наче не знав, що сказати.
— І він став іноком! — піддав Володимир.
— Так, ваша милосте.
— Де ж його можна відпитати? Химерні з вас люди! Християни, буває, тікають від себе, начеб не життя, а смерть була ціллю людини, і то смерть за життя. Як можеш, то поясни мені, хлопче, що доброго може бути на самоті?
Роман почервонів, та не забув язика в роті.
— Мені здається, милостивий, що добре буває самому з богом, оддалік від людської метушні.
Відповідь подобалася князеві.
— Розумно говориш, хлопче! — відповів.— Жінку лікує товариство, мужа — самота. Де ж дівся твій дядько? Він тут?
— Ні! На порогах, біля кам’яних гряд, лежить могила гриднів, які впали в бою з печенігами. Воєвода Свинельд велів був її висипати ще в тому самому році. Близько тієї могили є простора печера, в якій живе дядько пустельником. Він у нас був позаторік, коли ми йшли на печенігів. Був і я в нього, але ще хлопчиком. Чи живе ще, не знаю!
— Ба, певно, погані після останньої виправи затовкли старого!
— Не гадаю, милостивий князю! Вони поважають його як божого старця, шукають в нього поради, приносять дарунки. Вони не тикають святців, бо кажуть, що пустельник ближче божества, ніж людей.
— Як так, то, може, ще найду його в живих, а ти, Романе, вкажеш мені дорогу.
— Поведу тебе, милостивий, коли така твоя княжа воля. А й дядько радо привітає нове сонце Русі над гробом давнього.
— Ти гарно висловився, Олешич! Хто тебе вчив?
— Трохи батько, трохи отець Євзевій.
— Ах, Євзевій! Знаю! Вельми тямущий чоловік.
Мовчки їхали густим дубовим лісом. У спину дув їм теплий вогкий вітер, а ліс обзивався глибоким поважним шумом. Раз у раз почувався в діброві ломіт сухого гілля, яке скидав із себе праліс, мов переношену одежу. Швидка їзда та буйний порив вітру розбурхали почуття свободи й сили у серці князя. Він наче підріс у сідлі та повними грудьми втягав у себе пахощами насичений подих.
— Велика твоя сила, Стрибоже! — закликав нагло.— Могутнє твоє крило! До кого ти молишся, Романе, коли підійма тебе з землі крило Стрибога?
— Я, милостивий, радію тоді життям, бо знаю, що Стрибог — це віддих Всевишнього. Божество обіймає нас, як праліс оселі. Вони з нього вирубані, ним окружені, вони — це він, а він — це вони!
— То, по-твоєму, ти і все це довкола — це бог?
— Цього не знаю, милостивий, але чую, що і ти, і я, і все інше у ньому! Він наче подих вечірнього леготу, він пориває нас борвієм11 до наміченої цілі, потопляє човни серед моря або виносить їх на тихий берег. Він... усе!
— Романе,— заговорив по хвилині князь.— Чи тобі та твоїм ніколи не прийде на гадку вхопити за мечі та топори і під час походів князя опанувати волості? Видко, таки правда, що ваша віра не любить подвигів, борні, геройства.
— Наша віра не боронить геройства, та вона далека від борні й розливу крові, хіба що це боротьба за саму віру... Якщо ти, милостивий, насильно викорінював би Христову правду, то ми покинули б дружину, але таки не зрадили б тебе, ані не підняли б на тебе меча. Бо царем світу бог, а князь чи король — його заступники, і всякий, хто на них підійме руку — злочинець! Ось чому, милостивий, твої найвірніші гридні — це християни!
Від стриманого лоскоту та осліпливого блиску коні присіли на задах. На яких п’ятнадцять кроків збоку грім ударив у величезного крислатого дуба.
— Во ім’я отця і сина...— перехрестився Роман.
— Пощадив нас Перун! — зажартував князь.— А ще й добро нам наврочив, бо вдарив праворуч.
Блискавки сліпили зір блисками, грім гудів без упину, плащі їздців намокли, а по боках коней спливали потоки дощової води. Та недовго шаліла буря. Хмара пересунулася дальше на схід, і дощ ущух. Роман добув із туго зав’язаного шкіряного мішка сухий плащ і подав його володареві. Мовчки переодягнувся Володимир і поїхав швидше. Довкола рідшав ліс, місце велетенських дубів, буків та грабів зайняв орішник, тернина, вишневі кущі. Повз дороги плив потік, який вливався біля Витечева у Дніпро.