Не зразу почалася загальна розмова. Найперше почали дружинні бояри обговорювати справу.
— Про правду вістки годі сумніватися,— говорив Олешич.— Вінка із престола св. Софії не дістане ніяким чином нехристиянин. На ньому є хрест, так як на мантії, яблуку, черевиках, рукавицях та скіпетрі. Це відзнака богом даної влади...
— Невже ж боги були ворогами Володимирові ? — спитав Мощанин.— Чи вони не вели його до перемоги? Чи не дали йому величі, сили та слави?
— Я гадаю, що він узяв собі все те сам, а у дечому помогли ми! — засміявся молодий чорнявий боярин Стронята.
— Так, але ні ви, ні боги не дали йому кесарського вінка! — відповів Олешич.
— Так! — вмішався Мстислав.— Навіть кесар франків має його з Візантії. Це очевидний доказ, що бог кесаря є богом світу!
— Значить, віра наших батьків, наші боги, волхви, обряди — все те не має сили, все те омана? — закричав волхв, розмахуючи руками.— Перуне! Вдар громом у цю гридницю, спали на попіл дворище, убий відступників!
Гробова мовчанка запанувала у зборі. Так не глядів на цю справу ніхто. Відступництво? При чому воно? Хто покидає капище ідола, той, видко, найшов собі другого, відповіднішого, кращого. Невже ж мудра Ольга була відступницею?
З нехіттю знизав плечима старий Путята.
— Достойний волхве! — сказав.— На твому тімені стільки зим полишило сніг, що й на мому, а базікаєш, як молодик, який, побачивши скіпку, кричить: "Пожежа, люди, я бачив огонь!.."
— Ха! Ха! — сміявся волхв.— Тут молодик правду каже, бо де скіпка горить, там огонь і є. Багато дечого може згоріти від неї!
— Ні, і паки реку, ні! — гримнув Путята і палицею стукнув об долівку.— Якби князь покинув своїх та, приєднавшись до наших ворогів, ішов на нас війною, га, тоді він відступник, і пора нам подумати про другого. Скіпка горить на те, щоб розсвітати темряву, а пожежа на те, щоб знівечити людське добро. Хто скіпки боїться, той нехай уважає, щоб не мусив світити собі пожежею!
— До чого гнеш, Путято? — спитав їдко жрець.
— До того, що вже від Аскольда є в нас християни, і то щораз більше стає їх на нашій землі. Ця нова віра, наче вода у пісок, всякає у народ, і хто тільки з нею зустрінеться, цей схиляється в її бік. Видко, в ній нема нічого противного правді. Я знаю, що між дружиною є вже чимало християн. Дружина, бач, більше з греками вдається...
— О так, так! — обізвалося кільканадцять голосів.
— А чому між нами, земськими, які з діда-прадіда осіли на землях, вірно ховається давній звичай і обичай? — спитав Мощанин.— Ти ж сам, Путято, бережеш їх як слід.
— Так, бережу і берегтиму до смерті, але не я стану перечити моїм дітям, коли забажають нових. Гляди нового, шануй старе, а поживеш! Ось бачу старого Олешича, колись вірного гридня Святослава, сьогодні боярина. Він християнин, а чи він колись хоч на макове зерно відступив від своїх у потребі? Чи приснопам’ятна княгиня Ольга не дбала про велич київської столиці краще, ніж князь Ігор? Чи не берегла добра Руської землі краще, ніж герой Святослав? Як же ж нам християн називати відступниками?
— Так, бо вони покидають віру батьків та дідів, а кланяються грецькому ідолові. Чим же ж він кращий за наші? — лютував волхв, грізно розмахуючи довгим ціпком.
Досі ні один із них не займався такими питаннями, не бачив і потреби з’ясовувати собі різниці віри. Усяка віра находила місце на широкій вольній землі Дажбога. Коли тепер волхв поставив справу руба — настала довша мовчанка, прикра для всіх. Коли всі мовчали, молодий Стронятич не витерпів і засміявся:
— Переборщуєш, достойний волхве! І я тої віри, що Мстислав, Путята і ти, достойний, тільки бачите, моя жінка молиться у церкві праведника Євзевія. Не знаю, як у вас, але такої жінки, як моя, я не бачив ні в кого! Трудяща, вірна, добряча, справді голубина душа. Вона каже, що це від молитви, а я бачу, що справді її бог помагає їй, тим самим і мені. Її бог годить мені, мій не карає мене, і я радий обом. Невже ж і я відступник?
— Наші великі боги — це боги всієї землі, боги князя, дружини, а поза цим усякому воля почитати ще добрі духи вод та землі, повітря та вогню або боятися злих. Вони є нашими сусідами, товаришами, помічниками та шкідниками,— повчав волхв.
— Саме до того і я кажу,— швидко підхопив молодий боярин.— Віри не можна нікому накидати чи заборонювати, нікого прозивати відступником. Греки, чехи, ляхове, варяги, в’ятичі, печеніги — всі вони нашим богам не кланяються, а проте ні ми їх богів не тикаємо, ні вони наших.
— Так, бо всякому свої боги правдиві та добрі, а чужі — ворожі. Хто почитає чужих богів, марно згине, покинений своїми. Треба князя врозумити, як вернеться,— гукнув Мощанин.
Усі замовкли, мов на приказ. Поміж боярством піднявся Мстислав, відкинув узад підв’язаного чуба і грізно глянув довкола.
— Не той відступник, хто для звеличання своєї землі жертвує всім, навіть богами, з якими зрісся змалку, навіть свободою, якою користується у нас князь. Гадав би хто, що тобі, боярине, іде про віру чи давній звичай. І я люблю своїх богів, і Добриня, і Путята, та не те саме — віра і князь! Князь — влада і держава. Вам іще смакує безладдя, сите і п’яне життя сільських вельмож, князів на малих участках без праці, без спільної цілі! Ось чому невлад тобі князь, який єднає навіть лісовиків у державу, дає всім безпеку, але домагається від усіх полюддя та послуху.
Гострі, рішучі слова Мстислава не залишилися без впливу на зборище. Волхв та земські бояри відчули нагло, що дух неприсутнього князя тут, між ними. Подумали, що гнів ображеного князя впаде на тих, що отут, на Берестовому, у княжій гридниці, зважилися назвати князя відступником. Виняткове становище займав Путята, тисяцький Києва. Він походив, правда, з земських бояр, але зжився з дружинним ладом ще з часів княгині Ольги і бачив конечність розбудови державного життя. Тим-то він завсіди обставав за княжою владою, як тільки вона опікувалася землею, а не витрачувала її сил на непотрібні подвиги для пустої слави чи для гроша. Ось і тепер узявся він загладити цей надто різкий вибух споконвічної ворожнечі між місцевим боярством удільних земель і дружинниками, на яких опиралася влада великого князя.